За інформацією: Суспільне.
Катерина — дружина військовослужбовця Андрія Лукашевича з 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Вже два роки й три місяці чоловік вважається безвісти зниклим. Катерина проживає у Кривому Розі разом із 14-річною донькою. Вона чекає на новини про чоловіка й вірить у його повернення.
У межах інтерв'ю "Безвісти зниклі — не значить забуті" команда Суспільне Миколаїв зібрала історії незламних жінок — тих, хто чекає. Усіх їх об'єднує віра і спільна надія на повернення кожного.
"Весь час знаходжусь в невідомості. У моєму випадку — це не життя. Воно просто стоїть. Ти існуєш, а не живеш. Це все, що я відчуваю".
"Посмішка на всі 32"
— 20 років ми знайомі, 15 років ми у шлюбі і 16 разом. Він завжди був, знаєте, таким чоловіком. Всі його знають чисто по посмішці. В нього посмішка на всі 32 зуби.
Його настрій завжди передавався людям: ти можеш просто йти, привітатися з ним — і потім ще пів години посміхатимешся після зустрічі. Але він таким був і до повномасштабної, і коли вже пішов служити. Я впевнена, що він таким є й зараз.
Я звикла, що я — за стіною, я — за чоловіком. Це турбота. Знаєте, навіть у свої роки ти завжди почуваєшся саме дівчинкою. Ти не знаєш і не відчуваєш зовсім ніяких проблем. В тебе їх просто немає, тому що за тебе їх вирішують. Тобі їх навіть не показують.
Андрій з донькою. З особистого архіву Катерини
"Хто, як не я?"
— Він мені 25 лютого 2025 року сказав: "Я йду". Я його просила, звісно, ні. Але він відповів такою фразою: "Ну, хто, як не я? Я йду захищати вас" — мене, доньку, батьків. Мені було дуже боляче, але я не мала права його зупиняти.
Звісно, він пішов служити аж 30 серпня, бо його не брали. Йому казали, що надто багато людей. Але протягом цього часу він усе ходив до ТЦК і все-таки 30 серпня випросив — його забрали.
Крайня розмова
"Дзвінок. Це був дзвінок. Він сказав, що їде на завдання і через кілька годин мене набере. Сказав, як сильно мене любить. І, як виявилось, через пів години він зник".
Подружжя Лукашевичів. З особистого архіву Катерини
Коли кажуть: "Може, його вже немає"
— Я не знаю, чесно, що в цих людей в голові, коли вони так кажуть дружині, яка чекає свого чоловіка. І я вірю, і я знаю всім серцем, що він живий, він у полоні, він до мене повернеться. Але я нічого їм не доводжу і не збираюся. Я просто розумію, що нам із цими людьми не по одній дорозі.
Ви просто подумайте, поставте себе на місце тієї людини, кому ви це кажете. І просто хоч на секундочку спробуйте відчути, що відчуває та людина — як це боляче, як це страшно.
Життя після зникнення
— Мені довелося піти з роботи. У мене була робота в торгівлі — я працювала в магазині жіночого одягу. У той момент просто не хотілося контактувати з людьми, розмовляти, спілкуватися, посміхатися, коли потрібно це робити за посадою. Я не хотіла грати, видавлювати ці емоції. Тому довелося залишити роботу, і почалася зовсім інша діяльність.
Дружина зниклого безвісти військовослужбовця Катерина. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Що допомагає триматися
— Дитина. Вона в нас така, як і тато — дуже усміхнена, спортивна і дуже-дуже маленька, коло друзів. У мене чоловік дуже любить піцу "чотири сири", і я її без нього не їм. Вона чекає його, вона чекає нас разом, і ми будемо це робити тільки разом. Одна я цього ніколи не зроблю.
Також у мене є іграшка маленького солдата — така м’яка. Я з нею сплю. Вона дуже схожа на нього: і зачіска, і колір очей, у військовій формі. Поки вона заміняє мені його, я з нею розмовляю, але знаю, що він повернеться, і вона просто сяде на поличку.
Найважчий день — дата його зникнення
— Я ніколи, знаєте, не ставила для себе дати — це завжди були лише щасливі мої дати: дні народження рідних, наші річниці. А зараз я не хочу цих "хороших" дат. В мене в голові лише погані дати, і я боюся їх, бо час іде… А нічого я не знаю.
"Найважче для мене — це його дата зникнення".
Я завжди дуже її боюся. Уже другий рік я не хочу цього дня і просто намагаюся просидіти його вдома сама, у своїх думках, бо навіть поплакати вже не вдається — не даєш собі права на це.
Це навіть не віра, я знаю, я просто впевнена, що чекаю його. Я знаю, що він повернеться до мене. Він мені обіцяв, а обіцянки він завжди доводить до кінця.
Зниклий безвісти військовослужбовець Андрій Лукашевич 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. З особистого архіву Катерини
Якби мали хвилину разом, то …
— Я б у черговий раз сказала, як сильно його люблю. І не знаю… Я б, напевно, намагалася його попередити, хоча в нас такі розмови були дуже частими. Він якось відчував. Завжди казав: "А ось я потраплю в полон — доведеться тобі чекати". Я йому казала, що це дурниця, але сталося.
