За інформацією: Суспільне.
Оксана — мати двох синів. Старший з них вважається зниклим безвісти — у 18-річному віці Данііл підписав контракт, аби стати на захист України, долучився до лав 5-ї окремої штурмової бригади. Минуло два роки очікувань та пошуків — Оксана сподівається, що син повернеться, пише йому листи та чекає на звістку.
У межах інтерв'ю "Безвісти зниклі — не значить забуті" команда Суспільне Миколаїв зібрала історії незламних жінок — тих, хто чекає. Усіх їх об'єднує віра і спільна надія на повернення кожного.
"Він був хорошим братом"
— Я мати двох діток, двох хлопчиків. Старшому вже 20, молодшому дев'ять. Старший мій син зник безвісти у віці 18 років. Він був хорошим братом. Перші дні війни він навчав його боротьби.
Оксана з синами. Фото з особистого архіву Оксани Бурдинської
Підписання контракту було моїм подарунком йому на його день народження. Він з 17 років ще писав петицію до президента, щоб йому дозволили воювати з 17 років. Я розуміла, що я не втримаю дитину і я розуміла, що мої страхи, вони заважають йому бути таким, як він є.
"Статус "зник безвісти" — як величезна сіра хмара"
— Спочатку неможливість дихати. Я відчувала, що я вдихаю на 20 відсотків своїх легень, мені завжди хотілося вдихнути більше, а я не можу фізично. Відчуття великої сірої хмари, темної хмари наді мною. Я така маленька і згорблена, а вона — величезне горе наді мною, яке я не можу осягнути. Вже два роки минуло, і я розумію що це не мій стан, я не буду жертвою.
Відстоював своє бачення і мав сильну позицію
"Він висловлював свою думку чесно і сміливо".
— Йому було неважливо, що вважають інші. Я завжди ходила в школу, вислуховувала про нього, що він дуже балакучий і він відстоює своє бачення.
В нього була дуже сильна позиція щодо інших людей, які чекають "руський мір". Коли ми вже підписали контракт, то я з ним сперечалася і казала, що є плюралізмВизнання та повага до множинності та різноманіття думок, ідей, цінностей та способів життя в суспільстві, а також допущення їх рівноправності думок і не треба людям казати, як, у що їм вірити. А він мені казав: "Ні, ні, мамо, ти не розумієш. Їх треба навчити думати, хто вони і де вони живуть".
Данііл з нагородою. Фото з особистого архіву Оксани Бурдинської
Я розумію, наскільки він мав рацію. Ходили в караоке, то він мені присилав голосове повідомлення — пісню Скрябіна "Мам". І я розумію, що це так важливо, що він перед хлопцями показує, як сильно він любить свою маму.
Швидко подорослішав, коли почалася війна
— Йому було важливо бути усюди. Ну, і він з початку війни він пішов у "Варту". І він знаходився там, і я собі була щаслива і задоволена. Думаю, дитина в мене наче в армії, та не в армії, більш-менш в безпеці, але він з військовими і він отримує цей досвід. Але з часом цього досвіду йому не вистачало і він мене постійно вмовляв, вмовляв, вмовляв.
"Коли сталася війна, він різко став чоловіком".
Оксана Бурдинська. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Одного разу він прийшов і сказав, що він подав заявку до "Азову" і йому не потрібна моя згода. Я злякалася і підписала контракт, бо мала надію, що мій чоловік десь зможе його скоригувати. Ми не встигли. Він був дуже щасливий, але ми підписали контракт, навчився трошки в Англії. І через тиждень він зник під Бахмутом.
Крайня розмова
— Мені він сказав, що в нього ще навчання, а сам вже знаходився під Бахмутом і ходив на штурми. І за цей тиждень, що він там знаходився, він мені дзвонив і ми разом дуже добре сміялися. Він був щасливий. Ми сміялися, я не знала, де він. У моїй голові він був на навчанні.
"І ввечері одного разу він мені пізно прислав: "Мамо, я тебе дуже сильно люблю". Я потім вже зрозуміла, що він йшов на штурми".
У мене "похоронка" від початку. З самого початку військкомат мені видав "похоронку". Тіло їде на Дніпро, а через два дні мені кажуть, що в нас проблема — тіла нема. А я не розумію, в чому проблема. Це ж моя надія.
Данііл Бурдинський. Фото з особистого архіву Оксани Бурдинської
"Може, його вже немає" — питання, що ранять
— Мені не ставлять таких питань. Всі люди навкруги мене підтримують і на роботі особливо. "Як там справи?" Я кажу: "Та без змін". "Ну, ми тебе чекаємо з твоїм хлопчиком. Ти прийдеш до нас і будеш пити каву".
"Навкруги мене дуже добрі люди".
Життя після зникнення
— Спочатку було дуже важко, але тепер я сприймаю це як виклик, як шлях, як можливість пізнати себе.
Я не відчуваю емоції, не можу плакати, а мені дуже хочеться плакати, в мене тут порожнеча, її треба виплакати, а я не можу, я закрила його.
Що допомагає триматися
— Мені допомагають, в першу чергу, друзі, моє оточення. Дихати я почала завдяки йозі. Я пішла на танці, арттерапія і віра в Господа. Це мої стовпи, біда прийшла, але разом з нею я отримала щось добре.
Оксана з молодшим сином. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Я все одно хочу вірити в те, що всесвіт мене любить. Я його люблю. Я люблю життя. Я знаю, що життя любить мене. Я вірю в дива, вони зі мною трапляються і я розумію, що мені треба бути на стороні світла. Я не хочу впадати в ненависть, в негатив, в прокльони в мені цього майже немає.
Найважчі дні — під час обмінів
— Якщо день народження, я наче я тримаюсь, і день зникнення — я тримаюсь, а кожний обмін — ні.
В мене є побажання завжди на будь-яке свято, будь-кому, і це як і тост — нехай всі чоловіки повертаються додому. Я розумію, що це настільки неправильно, місце чоловіка поруч з його сім'єю.
Якби мали хвилину разом, то …
— Я пишу листи, ми можемо писати листи безвісти зниклим, але я не знаю, чи вони доходять, чи не доходять. Я йому у кожному листі пишу, я йому казала завжди і зараз пишу, що ти для мене особливий, бо ти перший. Я б йому сказала, що я вірила, що я кожного дня за нього молюсь Господу і що він мій особливий. І обіймала б його, я б плакала. Я б нарешті виплакалась.
