За інформацією: Суспільне.
Людмила Пухлікова родом з Херсона та проживає у Доманівці, що на Миколаївщині. Жінка виховує двох дітей і пʼятий рік чекає на повернення чоловіка, який боронив Маріуполь, з полону. Людмила пережила російську окупацію та допити на початку повномасштабного вторгнення.
Про історію своєї родини, катування та полон чоловіка Людмила Пухлікова розповіла кореспондентам Суспільного.
Увага! Матеріал містить чутливу інформацію!
Вранці 24 лютого 2022 року Людмила перебувала з хворим тримісячним сином у херсонській лікарні. У той день батько жінки забрав їх до рідні, бо чоловік уранці 23 лютого поїхав у Маріуполь на службу. Про ситуацію в країні дізнавалися від друзів та знайомих із соцмереж. 1 березня в Херсон зайшли окупаційні війська, розповідає жінка.
"Мені було дуже страшно. Я намагалася додзвонитися до доньки. Вона була у бабусі і дідуся біля Нової Каховки в селі Чорнянка. Як додзвонилася до чоловіка, дуже сильно плакала, я не знала, що мені робити. Він мені казав, що треба взяти себе в руки, бо почалася війна, берегти себе та дітей", — згадує жінка.
"Коли вони зайшли — це був найстрашніший день. Вони йшли, розстрілювали усіх — і котів, і собак. Хлопчик, пам'ятаю, був з батьком, стояв на вулиці. Там церква і її куполи було видно. Вони розстріляли їх, перехрестились і пішли далі".
За словами жінки, російські військові кидали гранати у будинки і встановлювали вибухові пристрої, від яких травмувалися люди.
Розуміла, що через службу чоловіка окупанти прийдуть і до неї, каже Людмила. Російські військові ходили до всіх, бо мали списки військовослужбовців і учасників АТО.
"Три з половиною години ми їхали. Кожного разу нас зупиняли. Забирали всю їжу, воду, дитячі речі. У тих, які стояли в лісі, було дуже багато дитячих речей — ванночки, ковдри, іграшки всякі", — згадує жінка.
Людмила з дітьми. Суспільне Миколаїв/Олена Гнатенко
13 березня завдяки допомозі волонтерів, проїхавши 19 блокпостів, Людмила разом із сином доїхала у село Чорнянка до доньки. Майже 2 місяці російські військові не випускали людей із села. Забирали всю живність, консервацію, речі, розповідає жінка.
"Вони нас вивели на вулицю, вишикували. На дорозі стояли БТРБронетранспортери — бойові броньовані колісні або гусеничні машини підвищеної прохідності, танки. Тримали нас під прицілом автоматів і пересмикували затворами, сильно сміялися".
Каже, що все це сталося, коли з дітьми пішла купувати цукерки.
"Була родина, і там чоловік — боєць ТрО. Вони забрали його на підвал. У нього двоє діточок було, дружина і мати. Окупанти прийшли і всіх розстріляли. Я чула, як діти кричали", — каже жінка.
Людмила розповідає, що їй було страшно і важко, бо нічим не могла допомогти цій родині. Через деякий час люди пішли в хату, забрали тіла та поховали їх.
"Через деякий час цього чоловіка відпустили. А коли йому сусіди сказали, що всю родину розстріляли, він повісився у своєму дворі на винограді".
У травні 2022 року разом із дітьми Людмила повернулася в Херсон. Знайшла житло в іншому районі міста, щоб не наражати рідних на небезпеку, ділиться спогадами дружина військового.
"Зустріла свою подругу, в неї чоловік на той час також перебував у лавах ЗСУ. Разом з нею народжували старших діточок: я — доньку, вона — сина. І я дізнаюся, що вона почала зустрічатися з ФСБшником", — розповідає жінка.
Під час випадкової зустрічі жінка заперечувала зраду і називала все наклепом. Людмила просила її мовчати про її родину, бо боялася за дітей.
"В цей же вечір о першій годині до мене перший раз постукали в двері з обшуком. Поверталася з сином із прогулянки. Підійшли люди в цивільному, забрали документи, розкидали речі, посадили в автомобіль. Наділи на голову мішок, а сина, який плакав, забрала жінка у військовій формі".
Повезли на "профілактичну бесіду", згадує дружина військовослужбовця.
"Перший удар був прикладом. Я пам'ятаю, що дихати не могла. Ти падаєш — вставай. Встаєш через силу — і знову удари. "Ти бандерівка, ти фашистка. Через таких, як ти, почалася війна". Мені постійно прилітали удари", — згадує Людмила.
Двоє в масках били гумовими палицями, потім руку обливали по черзі кип'ятком і холодною водою, через дроти пропускали електричний струм по тілу. В цей час дитина плакала в сусідній кімнаті, розповідає Людмила.
"Розірвали на мені одяг, поставили на коліна. І зайшов третій. Він був не по формі одягнутий. І він мені сказав: "Скажи "дякую", що на вроду вдалася. А то я показав би тобі "руський мір". Бери дитину і йди".
Людмила з дітьми. Фото з особистого архіву Людмили
Жінка каже, що не пам'ятає, як опинилася вдома босою. Тоді в голові був тільки крик дитини, біль і приниження.
Після звільнення Херсона Людмила переїхала з дітьми на Миколаївщину.
"На початку повномасштабної війни мій чоловік знаходився в Маріуполі. Він військовий 36-го окремого батальйону морської піхоти", — каже жінка.
Людмила з чоловіком Миколою до повномасштабного вторгнення. Фото з особистого архіву Людмили
За її словами, востаннє на відеозв'язок він вийшов у кінці березня 2022 року. Був дуже втомлений, але радів, що вони знайшли холодильник із м'ясом і будуть їсти. А 12 квітня о 05:00 отримала від нього повідомлення:
"Я надіюся, що у вас все добре, а у нас не дуже: або нас розстріляють, або заберуть в полон. Я вас дуже сильно люблю, бережи себе та дітей".
14 квітня по російському телебаченню побачила, як українські військові виходять із заводу Ілліча. Наприкінці відео її чоловік із побратимом несли пораненого, каже дружина Миколи.
"На даний час Коля вже має статус полоненого. А до цього він 37 місяців вважався безвісти зниклим. Я його знайшла в Мордовії", — говорить жінка.
Розповідає, в лютому 2025 року розмовляли з ним по відеозв'язку декілька хвилин.
"Побачив дітей. Був дуже худий, блідий, але тримався".
Розмова по відеозвʼязку. Фото з особистого архіву Людмили
Людмила є учасницею громадської організації "Слідами тих, кого шукають".
"Там дуже класні дівчата. Ми створили видання військовополонених та безвісти зниклих. З ними я їздила до Туреччини. Там мітинги проходили в самому центрі. У нас були зустрічі з Романом Недільським, з представниками кримськотатарського об'єднання та Ічкерії", — каже Жінка.
Людмила з донькою під час акції-нагадування. Фото з особистого архіву Людмили
Разом з рідними інших військовополонених і зниклих безвісти Людмила організовує акції-нагадування в Доманівській громаді, їздить до Миколаєва, Первомайська та інших міст.
"Ми всіх дочекаємося живими. Ми віримо в наших хлопців, віримо в нашу перемогу", — говорить жінка.
Ярославу — 4,5 роки, Даринці — 11. В їхніх усмішках бачить риси чоловіка і це дає сили жити далі, каже жінка.
"Я хочу, щоб тато скоріше повернувся додому живим".
Читати ще
Читати ще
На Миколаївщині волонтерка і військовий рятують поранених і покинутих тварин
Читати ще
Дітей, які отруїлися у Вознесенську, виписали з лікарні: що показали дослідження
Читати ще
Мінометні міни та авіаракета: на Миколаївщині вибухотехніки знищили боєприпаси
