За інформацією: Суспільне.
Після початку великої війни миколаївець Микола Білоус із псевдо Білий передчасно закінчив військову академію та долучився до лав ЗСУ. Служив командиром розвідувального взводу 82-ї окремої десантно-штурмової бригади. Загинув на Запорізькому напрямку від уламкового поранення, його посмертно нагородили званням Героя України.
Більше про чоловіка кореспондентам Суспільного розповіли його батьки.
Юність та початок військової служби
Микола народився 28 червня — у День Конституції, розповідає мати воїна Антоніна. Виховував майбутнього військовослужбовця дідусь.
"Він — найдорожче, що я мала у цьому житті. Найулюбленіша та душевна дитина. Його виховував дід. Дід був зі стрижнем. Онука виховував чоловіком, що також був зі стрижнем. Коли він помер, на похороні Миколі було 10 років. Він взяв мене за руку сказав: "Мам, ми разом. Ми все переживемо". Тоді я зрозуміла, що він моя опора", — розповідає жінка.
Антоніна тримає у руках фотографію загиблого сина Миколи Білоуса. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
У дитинстві Микола Білоус планував стати правознавцем. Проте вже перед вступом у виш чоловік вирішив піти по родинних стопах та вступити до Військової академії в Одесі. Антоніна прослужила у 79-й ОДШБр 79 окрема десантно-штурмова бригада.15 років, а батько військового Сергій — 18.
"З точки зору Батьківщини, військовий — це нормально. Ми допомагали йому, чим могли. У мене батько військовослужбовець, дід та прадід теж були військовими. Тому вирішив, що треба продовжувати традиції та передавати їх іншим поколінням. Він справжній чоловік", — розповів Сергій.
Микола Білоус (праворуч) під час навчання у Військовій академії в Одесі. З особистого архіву Антоніни
Антоніна згадує, як прийшла на військову присягу до свого сина.
"Він телефонує і каже: "Мам, я запрошую тебе на присягу". Всі були, ну, як на одне обличчя засмаглі, на підбір високі, гарні, молоді хлопці. Побачила Колю. Він стояв стримано. Я тоді його запитала: "Колю, твоя мрія здійснилась?" І він мене обійняв за плече і сказав: "Так, мамуль, збулася, я цього хотів".
Повномасштабне вторгнення
За словами Сергія, Миколу випустили з академії достроково після початку повномасштабного вторгнення.
"А ми вже виїхали на бойові (завдання — ред.) на Запорізький напрямок. Там він і загинув біля населеного пункту Вербове. Я був командиром батальйону іншого, він так у першому батальйоні став командиром розвідувального взводу. Дуже багато виконав він завдань, дуже багато виносив поранених. І самі вони були поранені. Багато теж військових потужних, які служили в нього у взводі", — пригадує батько загиблого воїна.
Батько Миколи Білоуса Сергій. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
Микола Білоус врятував свого друга, який мав важке поранення.
"Він мені в телефонну трубку: "Мам, мам, я його врятував. Я врятував його, я його виніс", — каже Антоніна.
Згодом десантника нагородили орденом Богдана Хмельницького.
"Була і гордість, і біль за нього. Знаю про те, що просто такі високі нагороди нікому не дають".
Президент Володимир Зеленський вручає орден Богдана Хмельницькому Миколі Білоусу. З особистого архіву Антоніни
Побратими згадують Миколу як офіцера, якому можна довіряти. Один із побратимів на псевдо Ворон розповів, чоловік завжди був поруч із бійцями та діяв разом із ними.
"Сиділи з ним один раз у бліндажі — це також на Запоріжжі було. І я забув свій шеврон у бліндажі. І вже відійшли на метрів 50 та чую, що хтось гукає. Я обертаюсь, Білий вискакує без броніка, без каски, шибайголова. І несе мені цей шеврон. Говорить: "Не губи обереги". Серед кадрових офіцерів я майже не зустрічав таких, як він — які нас сприймали як рівних. На цього козака можна було покластися, йому довіритися", — говорить воїн.
Микола Білоус (ліворуч) поруч із побратимами. З особистого архіву Антоніни
"Важко було почути те, що твоя дитина загинула".
Батько військовослужбовця згадує, у день загибелі Микола перебував на бойовому завданні.
"Того ж дня на нього прийшов наказ на переміщення заступником командира роти, розвідувальної роти бригади. Йому пропонували посаду помічника начальника розвідки бригади, він відмовився, якраз того дня, коли він загинув", — говорить Сергій.
Микола Білоус разом із побратимом у зруйнованій будівлі на Запорізькому напрямку. З особистого архіву Антоніни
Зранку 29 листопада 2023 року, збираючись на роботу, Антоніна написала синові повідомлення. Проте воно не було доставлено.
"Я їхала на службу, я кілька разів зупинялася. Я не могла доїхати, мені було погано. Почала набирати Сергія. Він мені пише: "Ми працюємо". За годину дзвінок. І він у телефонну трубку мені криком кричить: "Колі більше немає".
Микола ще був живий, коли після поранення його доставили на евакуаційну точку.
"Коли передали медикам, то вже він почав харчати. Ну, вже останні зітхання були. Я пішов до лікаря. Питаю: "Були шанси, якби так би одразу на операційний стіл його покласти?" Він каже: "Ні, там зайшли уламки в нього. А один уламок йому зайшов, якраз перенісся і він став фатальним для нього", — цитує Сергій.
Загиблий військовий Микола Білоус. З особистого архіву Антоніни
Для Антоніни та Сергія було нестерпно чути, що їхній син загинув.
"Я просто померла з ним. Це важко було почути те, що твоя дитина загинула. Коли він був востаннє вдома, як він мене міцно обійняв, настільки міцно і сильно, що це справді, мабуть, як обіймають востаннє", — висловлюється мати полеглого воїна.
Батьки загиблого військового Миколи Білоуса. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
"Мені говорили багато хто: "Ти маєш жити за вас двох. І за себе, і за нього". У такій ситуації ти не можеш не те, що за двох жити, ти не можеш за себе жити. Це порожнеча і біль. Це моя душа, яка пішла туди".
23 серпня 2024 року президент посмертно присвоїв Миколі Білоусу звання Героя України з удостоєнням ордена "Золота Зірка". Бійця відзначили за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові.
Читати ще
Читати ще
«Викликав вогонь артилерії на себе»: після поранення військовий з Миколаївщини служить у ТЦК та СП
Читати ще
«Будемо бити їх, треба ж до Криму дійти»: військовослужбовці 123 бригади ТрО про службу на Миколаївщині
Читати ще
«Віддати шану — найцінніше, що ми можемо зробити». Як на Миколаївщині проводжають в останню путь загиблих військових
