За інформацією: Суспільне.
28 років волонтерка Міла Юрченко допомагає тим, хто цього потребує. Від 2014 року вона також зосередилася на підтримці військових, а після повномасштабного вторгнення — й розширенні пунктів допомоги в Миколаєві. Однак робота волонтерів — це не лише допомога, а й постійна боротьба зі стереотипами, абсурдними вимогами та людською невдячністю.
Про складнощі своєї діяльності, нагадуючи, що добро починається зі слів "дякую", волонтерка Міла розповіла журналістам Суспільного.
Міла волонтерить відтоді, коли це слово не було таким поширеним, вона допомагала людям з інвалідністю, самотнім, дітям-сиротам. З 2014 року, як Росія напала на Україну, волонтерка стала опікуватися військовими. З того часу розпочався новий етап.
25 лютого 2022 року за ініціативи Юрченко у Миколаєві відкрили 14 волонтерських пунктів, де приймали й надавали допомогу нужденним. Власне центральний хаб об'єднує три організації: "Volunteer UA", "СпівДія" та "Let's do it, Ukraine".
"Була невідомість, проблеми з транспортом. У мене не було приміщень стільки, ми розуміли, що треба щось робити. Волонтери йшли на пункти, яких я не бачила в очі. Просто дала об’яву у месенджерах, і люди відгукнулися", — розповідає волонтерка.
Табличка волонтерів. Суспільне Миколаїв/Максим Місайлов
Хтось виїхав з міста, залишилися маломобільні, лежачих закривали вдома на декілька днів, каже Міла Юрченко. Через загрозу обстрілів волонтери збирали й намагалися підвозити необхідні речі та продукти точково.
"На той час не було такого, щоб хтось щось вимагав. І люди були добріші, намагалися підтримувати одне одного. А потім з’явилась гуманітарна допомога: ящики, коробки. І люди почали чомусь вважати, що їм зобов’язані — зобов’язані всі", — додає жінка.
Волонтерка Міла Юрченко з літньою жінкою. З архіву Міли Юрченко
Абсурдні ситуації
У Миколаєві волонтери стикаються з упередженим ставленням. Деякі вважають, що допомогу привласнюють або продають, хоча, каже Міла, ресурси надають донори або закуповують власним коштом.
"Бувають, у мене стоять подарунки, що мені дарують діти чи хтось. І от люди заходять: "Я хочу це". Вибачте, це моє. Або підходять і просять жилетку, що на мені: "Я хочу цю жилетку. Вам приносять — це для нас", — згадує волонтерка.
Міла Юрченко біля пакунків з допомогою. З архіву Міли Юрченко
Деякі заявники навіть погрожують волонтерам "звільненням". Людмила згадує, раніше, якщо раз на день хоча б когось "не звільнили", то це було б дивним.
"А що дасте?"
Дехто звертається до волонтерів із конкретною потребою, але є й такі, хто вимагає більше, ніж дійсно потребує.
"Бувають випадки, коли приходять і кажуть: "Я — ПВОЗ російської ПВО — протиповітряна оборона. ". Навіть не знають чим ВПОЦе внутрішньо переміщені особи. Так називають людей, які були змушені залишити свої домівки через війну, збройні конфлікти, природні катастрофи чи інші причини, але залишилися в межах своєї країни. відрізняється від ПВО (ППО — укр.). "Ви що мені дасте?" І ти запитуєш, чого дати, адже у нас принцип не просто дати, а задовольнити потребу. "А що у вас є?" Кажу, що можу дати рису й макаронів — "Та ні, їж сама, у мене повна хата", — розповідає волонтерка.
Іноді трапляються й більш курйозні ситуації. Наприклад, одна жінка вимагала прапор, а коли їй відмовили, заявила, що поскаржиться у соцзахист і міськраду. Людмила згадує, що приблизно через годину їй зателефонували з Червоного Хреста, прислали делегацію, хоча це інша організація.
"Начебто на той момент це здавалося смішним, але людина не полінилася і підняла пів міста за те, що їй відмовили у "надані допомоги".
Прапор з підписами у волонтерському центрі. Суспільне Миколаїв/Максим Місайлов
Водночас крім допомоги, волонтери намагаються підшукувати людям роботу, підробіток. Один із прикладів — переселенець із Херсонщини, який звернувся за гарячою їжею та розповів свою історію. Він пояснив, що не може піти на роботу, бо немає документів й телефону. Йому допомогли відновити документи та знайти роботу.
"Через місяць він прийшов подякувати. І це так приємно, коли ти бачиш зміни", — ділиться Міла.
Купу разів пояснюєш
Одним й тим самим людям доводиться купу разів пояснювати правила, інструкції тощо, але вони не чують, розповідає жінка. Один з подібних випадків стався під час роздачі підгузків.
"Щоб знати чи є воно (підгузки — ред.) в нас — потрібен об’єм стегон. "Ні мені от треба. Лікар прописав, я в аптеці покупаю". Ми підбираємо по об’єму. Вони йдуть до лікарів, вимагають рецепти, потім приходять і погрожують нам", — додає Юрченко.
"Гуманітарний туризм"
Є люди, які вранці виходять з тачечкою, і починають їздити по місту, щоб отримати допомогу. Міла жартома називає це "гуманітарним туризмом". А на пунктах дехто з них починає грати роль "нужденного". Вирахувати таких, навіть за понад 20 років волонтерства, важко.
"Вона стоїть, дивиться на тебе, в неї сльози, її трусить. Ти кружляєш, вона уходить, а сусідка каже, що у неї пенсія — все добре. Все залежить від того, як вони грають", — говорить Міла.
Допомога людям. З архіву Міли Юрченко
Напротивагу таким категоріям населення є й ті, кому соромно навіть попросити.
"Жіночка з донькою з інвалідністю і син теж з інвалідністю. Вони виїжджали на декілька місяців, а у них вкрали подушки. Ми надали, хоча їм було незручно. Розговорились, їм потрібні ковдри, теж надали. А потім з'ясувалось, що вони утрьох живуть в маленькій кімнатці. У них немає пральної машинки, належних умов. І вони задоволені життям, і чесно говорять, що й де їм дали", — розповідає волонтерка.
Будьте добрішими
Міла Юрченко говорить, хочеться, щоб люди розуміли — ніхто нікому не зобов’язаний.
"Волонтери — це такі ж люди з крові й плоті, але з власної волі роблять добру справу. Ми забули про власне життя, про сім’ї, аби надати допомогу. Ми не змінимо світ, але хочеться його зробити трошечки краще".
Волонтерам додає задоволення й те, що колишні бенефіціари намагаються допомогти іншим — своєрідний ланцюжок добра. Просто будьте добрішими й кажіть "дякую", додає Юрченко.
