За інформацією: Суспільне.
Медик евакуаційного екіпажу з позивним Віцик служить у миколаївській 79 бригаді. Після завершення першого контракту в ЗСУ він поїхав до Польщі працювати механіком. Однак, після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, 24 лютого 2022 року, він прийняв рішення повернутися та стати на захист України.
Історію воїна розповіли у пресслужбі 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади.
"Мої друзі повідомили мені про початок війни. Я зрозумів, що треба повертатися", — згадує своє 24 лютого 2022 року Віцик.
Обов'язки медика-військовослужбовця у лавах бригади — це цілодобове чергування, евакуація поранених ("300") і лікування соматичних хвороб. Розповідає, як відбувається процес евакуації травмованого з зони боєзіткнення.
"Це робиться швидко: приїхали, завантажили, перевірка турнікета, доцільність його. Перезнімаємо турнікет, потрібно оглянути рану. Тампонуєш її, перемотуєш. Роблю все по максимуму, щоб на стабпункті було легше", — каже військовий.
Медик говорить, завжди після евакуації виконує роботу над помилками.
"Хоч я знаю, що все добре — живий та цілий, але я все одно думаю, що я щось зробив не так. Сиджу з хірургами і кажу так: "Колеги, що я зробив там не так?" Вони кажуть, що все нормально. Я просто всім пояснюю — ніколи не надійтеся на медиків на евакуації. Як-не-як я людина, в мене є емоції, є почуття. Але все одно, на евакуації я холодний. Мені не важко зробити пораненому боляче. Але я розумію, що він відчуває", — висловлюється він.
Розповідає, найважчі випадки — це коли знаєш, що твій побратим "200", а його неможливо дістати.
"Перейти ту межу, цих ступорів, сліз, коли ти лягаєш, а тобі постійно сняться крики. Наприклад, у тебе був друг, а тобі сниться все на реальних подіях, добу назад. Коли від твого побратима залишилась одна кисть. І ти лягаєш спати, а у тебе перед очима його долонь, яку віз в пакеті, тому що хоч щось доставить батькам. І я розумію, що це дуже важко, пройти цей момент", — говорить чоловік.
Медик евакуаційного екіпажу на позивний Віцик. скрин з відео/79-та бригада
Найбільша мотивація — це взаємини між побратимами, особливо після врятованого життя.
"У мене є побратими, у яких "день народження" зі мною тепер в один день. Тобто рік тому я з-під Новомихайлівки евакуював двох моїх побратимів. Один із них "тяжкий" був. Досі вони мені дзвонять, пишуть. Дружина побратима дякує. Кожен день вони питають: "Як я? Що я?" Тепер у нас і в мене — один "день народження". У трьох нас: два поранених та я", — пригадує військовий.
Для Віцика найцінніше — це довезти пораненого побратима, аби він не помер.
"Я можу після евакуації, якщо там прям треш, звісно, це ніхто не бачить, але буває, що й сльозу пускаєш, бо як-не-як це мої люди. Цінне те, коли знаєш, що ти не дав померти та довіз. І на наступних етапах його також довезли. Наприклад, на одному з напрямків важко поранений був. Втрачене око, перебиті ноги. Через два місяці він мені пише: "Бажаю, здоров'я, ви мене евакуйовували з-під Водяного". У такі моменти розумієш, що тебе мотивує", — каже медик евакуаційного екіпажу.
"Я хочу, щоб я не працював. Я хочу, щоб всі були цілі. Не працюють медики евакуаційного екіпажу, то це добре".Читати ще
Читати ще
Підтримка морської піхоти: бойові задачі підрозділу, військовослужбовці якого брали участь у звільненні Миколаївщини
