За інформацією: Суспільне.
Командир батальйону безпілотних систем із псевдо Болгарич з перших днів повномасштабної війни партизанив, виїжджав у тил російських військ для розвідки, воював разом із підрозділами поліції "Данилівці" та "Коршуни" під командуванням генерала Марченка.
В інтервʼю Суспільному розповів про свій шлях від фермера до оборонця Миколаєва.
Початок повномасштабного вторгнення
"Я відчував, що колись доведеться воювати, я налаштований на це був. До війни в мене своє підприємство було спецтехніки та грузоперевозки, також були в мене там будматеріали. Працювали, але ж коли вранці почався обстріл, зібрав родину, повіз в господарство, там, де фермери.
"Сам взяв зброю в руки, в мене свій карабін був, автомат — мисливська нарізна зброя. Коли тільки почалася війна, мені всі ж мої робочі подзвонили: "Шеф, що робити?", я говорю: "Що робити? Давайте піднімайте всі екскаватори, піднімайте грузовики, грузіть піском, будуйте оборону, копайте, рийте, возіть все, що треба, куди треба. Зараз, я кажу, машину організую, то ваших жінок позабираю до нас в село, ваші родини, а ви давайте "двіжкуйте".
Болгарич приїхав у господарство та запропонував зібрати територіальну оборону. Лише частина людей мала власну зброю.
"Я їхав трасою з Нової Одеси й побачив колону бронетехніки та вантажівок. Зупинився, підійшов до військових і запитав чи потрібна допомога. Вони сказали, що лопнув патрубок. Я їм привіз його та їжі, ковбас. В нас невеличкий родинний цех, то вона в цій війні багато росіян погубила, бо я на неї БК дуже багато переміняв. Запитав, куди їдуть, сказали в Херсон, я запропонував з ними", — каже чоловік.
Боєць на псевдо Болгарич поряд з військовим авто. Фото з особистого архіву Болгарича
Коли Болгарич доїхав з військовими до Антонівки, там вже тривали бойові дії.
"Я ніколи не воював, "срочку" служив колись, у мирний час. Я кажу: "Вмію на екскаваторі працювати, там джсбішки (сільгосп техніка — ред.) стояли. Давайте викопаємо компаніри, тільки на мост зайдуть — ми почнем їх крити на мосту. Мені їхній командир відмовив, сказав, що висадять".
Коли військові переїхали Олешки, помітили колону.
"Показують хлопці руками на ту сторону, кричать командиру і в цей момент починається прильот. Я не знав, чия ця колона, ми спішилися, почали техніку разгортати краями-кущами. Виїхали на Антонівку, через міст проїхали. Я говорю: "Давайте будемо вирішувати за зброю, ні їсти немає, ні пити, ні цигарок немає. Давайте щось будемо думати”.
"У мене були всі необхідні документи та дозвіл. Я домовився про обмін у форматі бартеру. Мене попередили, що всі дані зафіксують і в разі порушень буде відповідальність, тож я зобов’язався здати зброю належним чином. У результаті я отримав кілька автоматів, гранатомет і ще один РПГ-7. Після цього ми завантажилися і я поїхав у село".
Болгарич у спорядженні під час служби в НГУ. Фото з особистого архіву Болгарича
Після отримання зброї, Болгарич почув перестрілку в одному з районів міста.
"Я в двір заїхав, думаю, візьму участь, вже на той час перестрілка скінчилася і почався дуже грубий мат "Я генерал Марченко, я вас всіх порву". Бачу, наче наші, підходжу. Я знав, що він з Вознесенська, батьківщина по батьку. Говорю: "Скажіть, будь ласка, ви хто?", він говорить: "Я генерал Марченко. Що ти хочеш?" Сказав, у мене є техніка нікому не потрібна, пісок можемо возити, копати". Сказав наступного дня їхати до Віталія Кіма возити на блокпости пісок", — згадує чоловік.
"Дуже сильно роботу зробили вони. Тоді взаємодія Марченка з Віталієм Кімом — це була взаємодія цивільних з військовими, на той час, знаєте, було потужно".
"Я заїхав до них в тил"
Коли стало відомо, що техніка переїхала річку Інгул, за словами військового, Марченко запропонував йому туди поїхати.
"Чого не катнутися? В мене дитинство було спартанське, мене батько готував до тяжких часів. Я приїхав в село, одівся в тракториста, взяв ключі,домкрат, поїхав до Кіровоградської траси, там 5 кілометрів лишалося і я почув розмову і стуки. Ну не бачу. Вже такий темний сіряк, можна сказати, що ніч. Я на одну сторону посадки, на другу сторону посадки, вона метрів 10 шириною, мабуть", — розповідає Болгарич.
Болгарич з генералом Марченком. Фото з особистого архіву Болгарича
"І я перший раз попав під такий шквальний обстріл, вони як почали стріляти, вони, мабуть, мене побачили, може вони не розібрались, що я один, не один. Впав на землю, стріляли недовго, секунд 15-20. Потім почув, як вони зібралися, застрибнули на броню й завели техніку. Мене врятувала глибока борозна на полі — фермер зорав його взимку. Я заліз у рівчак і поповз ним навкарачки метрів 60-70. Коли техніка під’їжджала ближче, я намагався замаскуватися, присипаючи себе землею".
Російські військові подумали, що це був робочий і поїхали, каже Болгарич.
"Дзвоню Марченку, говорю: "Дійшов метрів 400, чув техніку, попав під обстріл, десь вони вже на Кіровоградській трасі стоять, 100 відсотків". Прийшов додому, родина була в шоці", — згадує військовий.
Чоловік запропонував поїхати на розвідку, переодягнувся в цивільного, запросив знайому поїхати з ним та вигадав легенду про те, що везе антибіотики та курей з Миколаєва.
"Я беру телефон малого, бо в мене ж там і переписки, і контакти. Під'їжджаємо до цього повороту на наше село. Отам, де я не дійшов 400 метрів, стояла колона — більше 20 танків. Річку Інгул перестибнули і в районі Кашперо-Миколаївки вони по висоткам порозставлялися, їм там було де "заникатися". З того бойового кулака, як потім уже зʼясувалось, вони пішли на Вознесенськ, і на Миколаїв", — розповідає Болгарич.
На повороті стояли російські військові, вони зупинили авто та почали його допитувати.
"Сидіння познімали, випотрошили машину. Я так переживав, сказали відкрити багажник, а я не знаю як".
Вимагали розблокувати телефон — пароль згадав.
"Морди — справжні "орки", не світле обличчя. Говорю: "Слухайте, я в політику не лізу, фермер, мені байдуже з ким жити, хоч з ефіопами, аби, було, що їсти. Він мене відпустив", — каже боєць.
Орієнтуючись на знання місцевості, чоловік вирішив їхати в обхід — між селами.
"Я зрозумів, що трасою далі не пройти: вздовж дороги на високих точках вони вже копали позиції й розгортали сили. Тож вирішив їхати в обхід — польовими дорогами між селами, вздовж річки, добре знаючи місцевість.Через кілька поворотів я виїхав на пагорб і побачив велику концентрацію техніки — танки, "Гради", машини, понтони. Думаю, тільки почну розвертатися — шмальнуть, там дистанція невелика була. Я говорю: "Посміхайся." Треба було кричати, що: "Ура, ви нас звільняєте, молодці, хлопці, вперед", а в душі так ріже. Довелося проїхати між колонами та технікою — фактично я опинився в їхньому тилу.У мене задача: чисельність і ППО, бо почали збивати наші літаки, гелікоптери. Я заїхав до них в тил".
Військовий під час виконання бойового завдання. Фото з особистого архіву Болгарича
Пізніше Болгарич побачив уздовж посадки велику кількість техніки. Спочатку подумав, що це "Урагани", але зрозумів — це реактивні системи залпового вогню, приховані сітками. Як виявилось, це був кримський спецназ ВДВ.
"Азарт уже пішов, думаю — поїду повну обʼїду, з тилу по колу. Рівень маскування — Бог. Я тільки в фільмах бачив, коли оживає озима, кущі, посадка ожила, одразу машину накрили. Слава Богу, що то були не буряти, не ДНР, не ЛНР, вони, напевно, найбільш нормальні були. Він одразу: "Куди їдеш?" і тут кричить команда у них: "Воздух” — заходила наша авіація. Вони нас штовхнули в окоп, зверху стрибають. Спрацював панцир, збили вони наш літак. По радійці я чую: "Де військовополонені? Сюди їх, це навідники. В мене все опустилось, а дівчина стоїть, я їй говорю: "Плач". І вона почала плакати", — розповідає чоловік.
Болгарича російські військові відвели в посадку, де сказали йому роздягнутись та приставили автомат.
"У мене почалися сльози, попросив хоч подзвонити. Дає мені телефон, каже: "Хай позвонить". Я начинаю набирать, нічого не бачу, підходить один і каже роздягатися. Думаю, краще вже, застрелили б, бо будуть знущатися. Потім поняв, шукали шрами, тату і дивились на плечі, чи натерто ременем від автомату. Він мене відвів, бачу — карʼєр, але не розумію, який. Уже коли спустились вниз, побачив, що вони натягнули тросовку на весь кар'єр, масксітку повністю зверху. Якщо туди заходимо, там реально військове містечко".
Росіянин почав запитувати про те, що кажуть по телебаченню і питати про нацистів.
"Питає: "А що там ваші нацисти?" Я думаю: "Ну які нацисти? Нацгвардія, це були внутрішні війська. Він каже: "Та ні, ті, з червоно-чорними прапорами?", кажу: "Ну, люди у різне вірять". Потім знову почали телефон перевіряти: шукали військові виплати, переглядали банківські додатки. Побачили, що я звичайний цивільний, без військової зарплати", — каже військовий.
Болгаричу дали записку, аби інші військові його пропустили. Проїхавши кілька кілометрів, побачив бронетехніку та багато військових.
"Повільно спускаюся в балку, почув, як по машині б’ється земля, потім свист куль і вже після цього постріли. Машина заглухла, ми вискочили з неї. Підбігає якийсь командир, я йому пояснюю, що мене відпустили. Сказав: "Їдь, куди хочеш, повішай тряпки білу, може повезе". Їду і бачу колону, яка йшла на Вознесенськ: техніка, броня за бронею йде. Ми зупинилися — всі тримали нас на прицілі, військові сиділи на техніці з автоматами. Я вже був готовий до найгіршого. Опустив голову, але в цей момент дівчина сказала, що вони зупинилися, можна їхати".
Танк, який перегороджував шлях, розвернувся й поїхав, інші залишилися позаду.
"Нам вдалося проскочити та виїхати. Вони морально поламали. З такої движухи я міг не повернутися", — говорить військовий.
Бої за Вознесенськ
Все, що побачив, Болгарич доповів у військовій адміністрації та генералу Марченку.
"Подзвонив мені Марченко, запитав, чи є боєкомплект. Сказав виїжджати на визначені точки й вести вогонь із гранатомета та кулемета за графіком — кілька пострілів і одразу відхід, спочатку я не розумів нащо: так створювали шум, щоб росіяни витрачали час на розвідку, поки наші підрозділи підтягувалися й будували оборону на Вознесенському напрямку. Це дало відстрочку приблизно на дві доби.Пізніше колона рушила на Єланець і далі — на Вознесенськ. Ми були готові діяти, але отримали наказ не втручатися: мали спрацювати авіація й артилерія. Після цього, коли колона буде розбита й розпорошена, дозволили переходити до подальших дій".
Болгарич. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Першу трофейну техніку вдалося знищити другого числа, згадує Болгарич.
"Тоді було лише кілька магазинів боєприпасів. Колона складалася з БТРа, інженерної машини та вантажівки "Урал", усі ці цілі були уражені. Інформацію про розташування техніки передавали місцеві фермери. Ми виїжджали на пікапі, у групі було близько десяти людей. Коли виїхали з посадки, я побачив, що на нас наведені кулемет і гранатомет. Я різко загальмував, але машина не зупинилася. Я випав із салону, травмувався, впустив автомат.У цей момент почув крики: "Не стріляй, Україна". Це виявилися бійці розвідувального підрозділу 80-ї бригади. Один із них — Герой України Влад Страйк, пізніше він загинув на Донбасі".
Військовий розповів, що має базу, техніку й може допомогти.
"Він почав жартувати, я поняв, що треба дзвонити Марченку, після чого вийшли на командування 80-ї бригади. Я сказав їм, є техніка, їжа. Мені було краще, щоб наші війська зайшли, росіяни, бо вони геть поруч були. ", — каже Болгарич.
За допомогою екскаваторів облаштували підрозділу 80-ї бригади позиції.
"Коли взяли перших полонених, ті казали, що не очікували такого від ТрО. Росіян відтиснули далі — аж до району Пересадовки, де він закріпився за каналом. Там бої перейшли в позиційну фазу. Я зрозумів, що потрібен дрон. Витягнув гроші з сімейного бюджету й придбав перший аграрний дрон, перероблений під військові завдання. Почав навчатися керуванню та використанню його для скидів", — розповідає військовий.
Болгарич з російськими військовополоненими. Фото з особистого архіву Болгарича
Згодом за сприяння Марченка приєднався підрозділ у Данилівці, налагодили взаємодію з патрульною поліцією.
"Там був Данило, такий безстрашний воїн, казав: "Хлопці, сьогодні йдемо в одну сторону. Хто зі мною — направо, хто не з нами з якихось причин, не пояснюйте чого, кажіть наліво". Ну, я завжди з ним, ми і проривали на Давидів Брід, коли потрапили морпіхи в оточення. Він в цьому сенсі молодець, відчайдушний".
Коли зʼявилось БпЛА, Марченко підтягнув підрозділ "Коршуни", з яким поїхав у Старомайорськ, на Донеччині, потім Запоріжжя. Після повернення Болгарича назначили командиром взводу.
"Я набрав людей з нуля, зайшов, говорю: "Хлопці, хто мотивований, хто хоче вбивати росіян, оборонити свою землю, я всьому навчу, покажу. Ви не будете кинуті, як кошенята, буду тягнути вас і створив підрозділ. Ми потрапили на Херсонський напрямок, на Донецький, Запорізький і так по всьому фронту. Ми розвиваємося, розширюємося, у нас є певні успіхи. 11-ту бригаду НГУ вже знають на всій лінії фронту. Є своє вже ім'я", — розповідає військовий.
У бригаді є два підрозділи — "Болгаричі" та "Ластівка", які безпосередньо приймають постійно участь в бойових діях.
"Є ще побратими, з якими нас пов’язує тісна взаємодія, зокрема з Тимуром Самосудовим — дуже потужний воїн, який, як і я, прийшов на війну з цивільного життя. То у нас там, говорять, якщо приїжджає Тімон і Пумба, то росіяни починають плакать одразу".
Болгарич під час нагородження. Фото з особистого архіву Болгарича
Читати ще
Читати ще
Від цуценяти до бойового пса: чотирилапий Локі несе варту та чекає господаря з бойових виїздів
Читати ще
За рік обстрілів РФ на Миколаївщині загинуло 9 людей, понад 120 отримали поранення: підсумки 2025 року
