За інформацією: Суспільне.
Родина Ганни Гоголь у селище Любомирівку, що на Миколаївщині, повернулась після деокупації. На фронті загинув дядько дівчини — Вадим. Аби увіковічити памʼять про нього та інших полеглих військовослужбовців-односельців і тих, хто боронив регіон у 2022 році Ганна долучилась до створення Алеї Слави.
Історією про загиблого захисника, створення Алеї Слави та про окупацію з кореспондентами Суспільного поділилися племінниця Вадима, Ганна та її мати Оксана.
Повномасштабна війна застала родину Ганни Гоголь удома. У березні 2022 року селище Любомирівку окупували російські військові. Дядько дівчини Вадим з бабусею виїхав у квітні 2022 року на захід України до рідних.
Ганна розповідає, її дядько прожив два місяці у рідних, перебуваючи там з думками про окупацію та те, що загарбницькі чоботи топчуть рідну землю. Зрештою Вадим вирішив піти добровольцем у лави ЗСУ. За її словами, він хотів захищати рідну землю і своїх дітей, які залишилися на Донеччині.
Портрет Вадима Гоголя на Алеї Слави в Любомирівці. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
Присягу Вадим склав 10 травня 2022 року. Згодом його підрозділ передислокували у Бахмут, де він отримав легку контузію та поранення. Після реабілітації, у вересні 2022 року, їхній підрозділ брав участь у контрнаступі на Харківщині.
"10 вересня о 10:00 ми востаннє його чули. Він сказав: "Ми йдемо вперед". Ми молилися, але через два дні зрозуміли, що зв’язку з Вадіком немає. Ми почали шукати побратимів. У нас була інформація — нам сказали, що в БМП, де Вадік був водієм-механіком, було пряме влучання снаряду з подальшою детонацією, і наш Вадік згорів заживо", — розповідає Ганна.
Племінниця загиблого захисника Ганна Гоголь. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Дев'ять місяців Вадим Гоголь вважався безвісти зниклим. 22 липня 2023 року після збігу ДНК чоловіка поховали в закритій труні. Зі слів племінниці, тоді зібралось багато людей, щоб провести його в останню путь.
"Вадік був дуже веселим, дуже любив автомобілі й мотоцикли. У нього було багато друзів і багато кумів. Він дуже любив своїх двох синів і намагався робити для них усе, аби вони були щасливі. Він поліг за нас усіх. Ми повинні пам’ятати це і жити далі. І ця пам’ять має бути нашою зброєю".
Пам'ять про загиблих захисників
Родина Ганни повернулася додому після деокупації селищ Тернові Поди та Любомирівка. З її слів, після повернення вони побачили руїни, кров, тіла загиблих та розбиту техніку.
"Ми вирішили, що потрібно вшанувати пам’ять хлопців, адже якби не вони, не їхнє життя, ми б ніколи не повернулися сюди, на рідну землю. Організатором (Алеї слави — ред.) була я, але допомагали всі — усе селище", — каже Ганна.
Алея Слави в Любомирівці, що на Миколаївщині. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Алею Слави у селищі Любомирівка відкрили 19 грудня 2024 року. Доповнили її 45 портретами полеглих військових 24 квітня 2025 року. Наразі на ній розміщено 115 портретів. Ганна Гоголь говорить, що знайти всіх не вдається, адже багато зниклих безвісти й чимало полонених.
"Алея для мене — це місце пам’яті й джерело нашої сили. Ми повинні приходити сюди й пам’ятати, якою ціною ми тут. Якби не хлопці — ми б ніколи сюди не повернулися".
Спогади про окупацію та повернення додому
Мати Ганни, Оксана Гоголь пригадує, що десь шостого березня 2022 року вони побачили зранку, як по трасі рухалися танки. Колони техніки були дуже великі — одна за одною, здавалося, їм не було кінця.
"Зайшли руські не до нас, а на другий відділок (сусіднє село — ред.). До нас просто приходили сюди, дивилися, питали за їжу, були голодні, сало просили. Ми нічого не давали", — говорить Оксана.
Вона пригадує, що під час окупації намагалися не виходити на вулицю, проте маючи господарство це не виходило.
"Ми боялися їх і старалися не виходити. Але в нас господарство велике, тож ми не могли постійно бути в хатах. Ми ходили пасли корів. Ми їздили з чоловіком косити траву, і почався обстріл. Мене поранило в голову і щоку. Чоловік лише трохи постраждав — йому потрапило в спину, а мене добре поранило".
Мати Ганни, Оксана Гоголь. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
21 березня Оксану вивезли до лікарні в Миколаїв.
"Через те, що вже була велика колона, нас випустили. Нас вивезли до Миколаєва, а звідти ми поїхали на Хмельницький. Там мені зробили операцію і поставили дві пластини. І ми там залишилися", — говорить жінка.
Повернувшись додому після деокупації, Оксана згадує, що їх будинок був зруйнований.
"Хата була розбита, шиферу не було, вікна всі були повністю побиті, а заборів цих усіх не було. До війни у нас було 13 корів. А коли ми приїхали, ні свиней, ні курей, ні корів — взагалі нічого не було", — розповідає Оксана.
Один з будинків в селищі Любомирівка, що на Миколаївщині. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Зі слів жінки, з відновленням трохи допомогли волонтери, трохи самі собі допомагали. Згодом купили корівку.
"У мене 1 квітня вже була корівка. Я була дуже задоволена. Потрошки-потрошки відновили все господарство: завели курей, є качечки, свинки — і вже все є в нас. Майже весь ремонт зробили", — каже Оксана.
Корівка пасеться у селищі Любомирівка, що на Миколаївщині. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
Нині у селищі проживає 221 людина із понад 600 до початку великої війни, відновлюють інфраструктуру та комунікації, займаються фермерським господарством, розповіла староста Любомирівського старостинського округу Наталія Чепік.
