За інформацією: Суспільне.
Валерій — лісник з Тернопільської області. Звідси і позивний чоловіка — Лєший. Так прозвали Валерія, коли у 2014 році він добровільно став на захист України. Від початку повномасштабної війни боронив Миколаївщину. А нині Лєший мріє після закінчення війни посадити вдома абрикосу і зварити з її плодів компот для побратимів.
Про свій бойовий шлях і чому мріє про абрикосовий компот Валерій розповів кореспондентам Суспільного.
Валерій родом з села Малі Дедеркали, що на Тернопільщині. У дитинстві займався бальними танцями, а у студентські роки — грав у КВК. Навчання на лісника покинув на другому курсі та розпочав строкову службу, пригадує чоловік.
"Попав служити одразу у Бердичів, Червона Гора. Танкіст попався. Ну, маленький, кругленький — влізу (в танк – ред.), нормально. Попав, коротше, служити з Бердичева в Росію, в Подольськ. Це 40 кілометрів від Москви. Прослужив там рік", — пригадує чоловік.
Валерій (ліворуч) з товаришами. Фото з особистого архіву Валерія
Попри те, що опинився на чужині, Лєший приймав присягу на вірність Україні.
"Командир батальйону був сам українець. І приймати присягу він дав запит і надіслали нам українську присягу. В нас було сім людей зі всього батальйону українців. Прийняли присягу українську, у воєнному білеті записали прямо: "Прийняв присягу на вірність України", — розповів військовослужбовець.
Валерій складає присягу. Фото з особистого архіву Валерія
У 1993 році, завершивши строкову службу, Валерій вивчився на лісника та працював у Сумському лісництві. Розповідає, від початку російсько-української війни добровільно доєднався до 56-ї окремої мотопіхотної бригади, був на Донеччині. Побратими дали йому позивний — Лєший.
"Тому що лісник, на лісника вчився, через той й Лєший".
"В "учебку" попав в Десну. Пройшов "учебку". Вчився на ПЗРКПереносний зенітно-ракетний комплекс "Ігла". І можна було ще тоді пройти курс й ПЗРК "Стріла" теж. Ну, думаю, ще здоров'я було, ще на плечі, ще я її потягаю трошки. Ну, потягав, навчився, привчився", — каже Лєший.
Валерій під час будвництва бліндажів. Фото з особистого архіву Валерія
У 2016 році Валерій звільнився зі служби. Каже, здогадувався, що російська армія може розпочати повномасштабне вторгнення. З 2022 року чоловік став на захист Миколаївщини у лавах 63-ї окремої механізованої бригади.
"У мене чуйка. В мене рюкзак вже був складений, це жінка може підтвердити. Я його склав ще 21-го числа. Серйозно, свій рюкзак, своя форма АТОвська. Я все у своєму йшов", — пригадує військовослужбовець.
"Настрой у всіх тоді був звірський. Рвалися всі вперед. А ще як по "тєліку" почали показувати чи телефоном, як їх палять, гарно, там під Києвом все горить. Ну, так кажу, настрой був шалений такий — бойовий".
Цитата Тичини на стіні: «Забудеш рідний край — твоє всохне коріння». Суспільне Миколаїв/Юлія Голокоз
Так чоловік потрапив до Вознесенська.
"Ну, і попав я у взвод ПЗРК знову. У нас було 12 людей. Збирають вночі, завантажуємо боєприпасами МТ-ЛБодна з найбільш масових гусеничних машин військової автомобільної техніки і виїжджаємо на Луцьк. В Луцьку вантажимося на потяг і їдемо на Вознесенськ. У Вознесенську — це ж міст зірваний, так нас ото одразу в ліс. Ми там посиділи, напевно, три ночі, поки зібрався весь батальйон, стягнувся. І пам'ятаю, видали нам вже "Стінгери"переносний зенітно-ракетний комплекс класу "земля — повітря" з інфрачервоною головкою самонаведення, — розповів Валерій.
Валерій йде повз зруйновані будівлі у Баштанці. Суспільне Миколаїв/Юлія Голокоз
Три місяці батальйон, де служив Валерій, базувався у селі Любомирівка.
"Третій день Великодня — це я тоді нарахував 153 "приходи" за дві години тоді. Били так, по тій фермі били оце ж. Хлопці повтікали, звісно, що полишали. Техніка згоріла вся майже там, все роздовбасило. Працювало три САУшки", — пригадує чоловік.
"Це кожну ніч, кожну ніч просто не давали нам спати. Я так зрозумів, що вони, морально вбивали нас просто і все".
Вхід у бліндаж. Фото з особистого архіву Валерія
Лєший пригадує, хотів побратимам зварити компот з абрикос, яка росла біля їхнього будинку.
"Думаю: все, завтра зберу того компоту хлопцям. Ну, ніч — ми в погріб. В нас шість людей було. І тут треба тої ночі так "гух" коло нас. Ну вже дочекались ранку, вилазимо. Будемо казати, в городі гепнуло. І нема мого абрикоса. Вирвало з землею. Пропав і абрикос, і компот", — каже Валерій.
Абрикоси лежать на спаленому полі після обстрілу в Дружківці на сході Донецької області під час російського вторгнення в Україну. Ілюстративне фото. Getty Images/ROMAN PILIPEY/AFP
За станом здоров’я Валерій вже пів року служить в одному з миколаївських районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
"Ну, тут 90 відсотків всі, будемо казати, каліки, так грубо сказати, з роти охорони. Зараз вже з роти охорони, тому що людей менше і менше".
Після закінчення війни Лєший мріє повернутися на Тернопільщину та посадити абрикос, щоб зварити компот для побратимів та запросити їх у гості, каже чоловік.
Читати ще
Читати ще
«Хліб — це більше, ніж просто їжа»: у Миколаєві мобільна пекарня допомагає жителям деокупованих територій
Читати ще
На Миколаївщині провели в останню путь бійця Павла Семенова
Читати ще
Миколаївських нацгвардійців нагородили відзнаками за мужність
