За інформацією: Суспільне.
Звільнений з полону військовослужбовець Владислав Лук’янчук зустрів повномасштабне вторгнення на лінії розмежування між Кримом і Херсонською областю. Після бою його підрозділ опинився в оточенні та був змушений здатися. Так розпочалася дворічна історія полону і тортур, з якої він зрештою повернувся додому.
Свою історію про неволю Владислав Лук’янчук розповів кореспондентам Суспільного.
У 2021 році Владислава Лук’янчука, на псевдо Лука, призвали на строкову службу. Спочатку він навчався у центрі бойової підготовки Військово-морських сил, а згодом його направили до 35-ї окремої бригади морської піхоти.
"Нас відправили під Херсон, в Олешки, на полігон на бойове злагодження. Звідти поїхали під Крим — це було бойове чергування в складі 137-го батальйону 35-ї бригади. Це була лінія розмежування Криму і Херсона, буквально кілометр від кордону", — розповідає Лука.
Про початок вторгнення Владислав дізнався, побачивши колони російської техніки з Криму, та отримавши команду вийти на вогневі позиції.
"Десь о 04:30 почався обстріл "Градами", касетними — по позиціях і всій прибережній території. Ми сховалися в бліндажі, але після "Градів" почала працювати ствольна артилерія — і вже більш суттєво нас накривала".
Військовослужбовець Владислав Лук’янчук тримає кота З особистого архіву Луки
Після обстрілів підрозділ вирішив відступати, але російські танки швидко наближалися, і військові не встигли дістатися до однієї з точок евакуації, пригадує Владислав.
"Поки йшли — метрів 400 по окопах — почали літати розвіддрони, працювати танки. Ми дійшли до точки евакуації, але бронетехніки там не було, а до іншої не встигли", — каже колишній військовий.
За його словами, тоді підрозділу дали команду відкрити вогонь та стати в кругову оборону.
"Ми трохи потягалися, але сили були нерівні: нас 12, їх — тисяч 20. У нас — один РПГ і кілька пострілів. Нас стиснули в кільце БМП та танки, бити техніку нічим. Командир сказав, що треба здаватися", — розповідає Владислав.
Українських військовослужбовців взяли в полон за наказом російського командира, який, за словами Владислава, був родом з Миколаївської області. Після доби на холодній землі бійців відвезли до Криму, у відділ ФСБ у Джанкої.
"На першому допиті почали пропаганду. Питають: "А звідки ти знаєш російську?" Кажу: "Володію". А вони: "У вас же заборонено, у вас за російську мову ріжуть на вулицях". Я кажу: "Нормально ви телевізора надивилися".
Владислав під час служби. З особистого архіву Луки
Після Джанкою Луку літаком відправили до Курської області, у центр передислокації. Там він вперше зустрівся з військовими з острова Зміїний.
"Це був початок весни. Тоді були сильні морози — мінус 20. У наметах дуже холодно. У мене ноги відмерзли так, що я добу їх не відчував", — говорить Лук’янчук.
Згодом Владислава відвезли до СІЗО, а через три місяці — до колонії.
"Нас зустріла Рязанська зміна спецназу. Дуже недобрі хлопці. Мені тоді майже зламали ребра. Там почалась найнеприємніша історія", — каже звільнений з полону.
За його словами, у колонії практично не давали часу на їжу.
"Давали три хвилини. Все гаряче. Я не встигав. Тиждень майже нормально не їв — сидів на хлібі й воді", — пригадує Лука.
З того часу він разом із побратимами виконував різну канцелярську роботу.
"Дуже жорсткі там були правила. Можна було сидіти на ліжку, але якщо трохи обіпрешся — одразу забирають", — каже Владислав.
Одного з наглядачів військові назвали "Теслою" — через часте застосування шокера.
"Він був дуже жорстокий. Міг роздягати догола, питати приклади з математики поки тебе б'ють, застосовувати шокер, бити ногами по геніталіях".
Морпіх Владислав Лук’янчук. З особистого архіву Луки
Два наступні роки Владислав перебував у колонії в Олексіївці.
"Потім стало легше, бо ми звикли. Усе стало рутиною. На другий рік я вже звик до побиття — мені було байдуже", — говорить чоловік.
У колонії, за його словами, утримували понад 170 українців, третина з яких — цивільні.
"Одному 18 років виповнилося вже в полоні. Його братові — 16. Їх затримали через фото на фоні підбитої техніки. Є й 75-річний цивільний з Ізюму. Вони досі там", — розповідає звільнений з полону.
Найбільше Владислава підтримувало спілкування з побратимами та поодинока інформація від місцевих ув’язнених.
"Нам якось передали новину, що звільнили Херсон. Це дуже підтримало. Але взагалі тримало розуміння, що все колись закінчиться".
Колишній військовополонений Владислав Лук’янчук. Суспільне Миколаїв/Маріетта Мкртчян
Перший обмін для Владислава Лук’янчука був невдалим і по дорозі до України його повернули до колонії. Втім, через місяць, 25 червня 2024 року, військовослужбовця все ж обміняли.
"Нас підняли о четвертій ранку, обміняли о 21:30. Коли проходили повз їхніх полонених — вони виглядали нормально, з мішками. Наші ж ішли, ще не усвідомлюючи, де вони, з опущеними головами. Вони на нас дивилися з жалем", — говорить Лука.
За два з половиною роки полону Владислав схуд на 20 кілограмів. Повернення до цивільного життя зайняло в нього понад рік. Наразі він мріє про закінчення війни.
Читати ще
Читати ще
Звільнений з полону військовий відкрив власну кав’ярню в Миколаєві
