За інформацією: Суспільне.
Олександр Смірнов на псевдо Хорват — 26-річний поліцейський з Миколаївщини, який пройшов шлях від слідчого у райвідділку поліції до гранатометника на передовій. Під час одного з бойових завдань чоловік підірвався на міні. Через це йому ампутували ногу, і зараз Олександр перебуває на лікуванні у Києві.
Про своє життя до та після повномасштабного вторгнення боєць розповів кореспондентам Суспільного.
З липня 2023 року Олександр був гранатометником у бойовому підрозділі, працював у групі вогневої підтримки. Поранення Хорват отримав 5 вересня 2025 року — ймовірно, наткнувшись на магнітну міну, яка реагує на метал.
"Це сталося в період, коли ми були на позиціях і здійснювали операції з пошуку та нейтралізації ворога. Під час пересування моєї групи до позиції міномета я натрапив на міну і отримав поранення. Хлопці негайно надали першу допомогу: наклали джгут, зупинили кровотечу і витягли мене з місця події", — розповідає Олександр.
"Сашко зробив усе чітко — наклав турнікет, обробив рану, допоміг з евакуацією. Саме завдяки його діям ампутація не вище, вдалося зберегти кінцівку настільки, щоб протезувати її пізніше. Я йому дуже вдячний — він мій побратим, і я ніколи не сумнівався в ньому".
Під час лікування Хорват читає "Кримінальний кодекс", щоб орієнтуватися у разі повернення до слідчої справи, втім поки не планує цього.
"Я хочу сприяти знищенню окупантів. Навіть з протезом я б все одно повернувся на бойові позиції, бо для мене важливо, щоб вони відчули пекло. Я хочу робити свою роботу ефективно, і з товаришами у мене це виходило добре".
Олександр Смірнов. Суспільне Миколаїв/Гавриш Валерія
Початок повномасштабного вторгнення
"Я дуже добре пам’ятаю день, коли почалося повномасштабне вторгнення. Була десь шоста ранку. Дзвонить мій начальник слідства — Євгеній Щербак. Каже: "Саня, вставай, тривога!" Я спочатку подумав, що це навчальна тривога, бо до того нас часто збирали саме на такі — умовні, тренувальні. Ті, хто був на добовому чергуванні, зазвичай не підіймалися", — згадує чоловік.
"Я кажу: "Та яка тривога, я ж сьогодні на добу заступаю. А він відповідає: Саня, війна. Росія напала". Спочатку я не повірив — подумав, що жартує. Але кажу: "Добре, зрозумів, зараз буду".
Того дня чоловік заступив на чергування, виїжджав на виклики у складі слідчо-оперативної групи, адже після появи інформації про "міткиУ перші дні повномасштабної війни соцмережами ширилася інформація про те, що для наведення російських ракет на будинках та різних установах невідомі наносили мітки у вигляді хрестів чи інших фігур." надійшло багато дзвінків. Олександр залишався на патрулюванні міста.
"З березня, коли окупанти зайшли в Баштанку, ТрО та місцеві захисники стримали їх, не давши пройти далі на Новий Буг і Кривбас. Завдяки діям ТрО та військкомату окупанти втекли. У райвідділку організували кругову оборону. Деякі хлопці відстрілювалися з пістолетів, хоча проти броньованої техніки це було малоефективно", — згадує боєць.
"Я прикривав фланг із напарником, і коли вороги наблизилися, почав стріляти з автомата — це був мій перший досвід стрільби, і я застрелив окупанта. Вся оборона відбувалася під час кругової оборони райвідділку в Баштанці за наказом".
За місяць чоловіка перевели до Березнегуватого, де на той час працював лише один слідчий, а селище щодня обстрілювали різними видами озброєння — включно з С‑300 та ствольною артилерією.
"Коли я прийшов у райвідділок у квітні, колеги були здивовані, що хтось погодився працювати в обстрілюваному селищі", — розповідає він.
Служба у бойових підрозділах
Влітку 2023 року Олександр був на навчаннях, аби перевестись до іншого підрозділу. Напередодні бойового відрядження Олександру дали посаду бійця-гранатометника.
"Бойове відрядження розпочалося 12 липня — ми виїжджали саме 12 липня, у цей день у мене був день народження", — згадує чоловік.
Ще до повномасштабної війни Олександр отримав позивний — Хорват.
"У нас був викладач, якому було важко всіх запамʼятати по іменах, тоді він давав усім позивні. Якось була гра, і я вийшов у формі гравця збірної Хорватії — Луки Модрича. І він так до мене причепився: "Хорват”. В університеті Хорват, і тут теж", — згадує військовий.
У грудні 2024 року Олександр перевівся у штурмовий підрозділ "ТаврЧетвертий батальйон штурмового полку "Цунамі" Управління поліції особливого призначення № 2 в Департаменті поліції особливого призначення "ОШБ НПУ "Лють"" у Миколаєві.
"Коли прийшов, відчув справжнє братерство: тут було нормальне, адекватне командування, це був інший рівень — наче небо і земля. Я швидко вливався в колектив і мені дуже сподобалося працювати саме в цій команді", — розповідає військовий.
"Спочатку ми навчалися — відпрацьовували тактику і злагоджені дії. У "Таврі" створили взвод вогневої підтримки, планували додати міномети 60 міліметрів і НК-19(станковий/автоматичний гранатомет). Я раніше не працював з ним, але в підрозділі були двоє братів, які мене навчили — вони мали досвід роботи з гранатометами радянського зразка. Я сам навчався і одночасно допомагав іншим опанувати ці системи. Це зближувало нас як колектив".
Хорват із побратимом. Фото з особистого архіву Олександра
Наприкінці травня 2025 року підрозділ Олександра виїхав на бойове розпорядження в Донецьку область.
"Я поїхав у складі "Тавра" і продовжував виконувати задачі в групі вогневої підтримки — зокрема як гранатометник та боєць взводу", — каже Олександр.
"Піхота була задоволена роботою вогневої підтримки; у "Таврі" ставлення піхоти інше — вони тримають ділянку до останнього і не залишають позиції самовільно".
Дитинство та навчання в університеті
Олександр Смірнов народився у селі Діброва Новобузького району на Миколаївщині.
"Зараз село майже зникло, залишилося кілька хат. Потім ми переїхали в село Симонівка, мені було приблизно два роки, я пам’ятаю переважно в Симонівці ходив до школи", — розповідає військовий.
Чоловік хотів стати поліцейським змалку.
"Саме поліцейським, а не міліціонером, мені подобалося саме слово — я дивився американські серіали, "Поліцейську академію". Це була моя улюблена комедія. Вона, мабуть, і вплинула на мене — я взагалі багато дивився фільмів і серіалів про поліцейських".
У дитинстві дуже любив грати у футбол, грав за школу, яка брала участь у районних змаганнях і посідала перші місця.
"Пам’ятаю момент з дитинства: на уроці зарубіжної літератури мене всі шукають, а я тим часом граю у футбол зі старшокласниками. Повертаюся додому — збиті туфлі, брудні штани, а мама кричить: "Знову туфлі позбивав!"
Вступати на поліцейського вирішив в 11 класі, коли до школи надійшов лист із запрошенням до навчання в Дніпровський державний університет внутрішніх справ.
"Заявку подали я і мій однокласник Віталій. Здавав біг — сто метрів, кілометр, віджимання від підлоги та вправи на прес. Так я вступив до ДДУВСу, своїми силами, хоча дехто вважав, що я "заплатив", аби вступити", — згадує Олександр.
Родина сприйняла вибір Олександра спокійно і з розумінням. Каже, батьки ніколи не тиснули у питаннях вибору професії.
"Якщо тобі подобається, якщо душа лежить — туди й вступай, на того вчися і працюй".
"Змушувати людину працювати за спеціальністю, яку вона не хотіла обирати, — це неправильно. Батьки завжди підтримували мене. Казали, що я вже достатньо дорослий, щоб приймати власні рішення, і саме від них залежить, побачу я потім, чи вони були правильними, чи ні. Будеш, мовляв, учитися на власних помилках", — розповідає Олександр.
Олександр Смірнов у парадній формі поліцейського. Фото з особистого архіву Олександра
Коли він закінчив навчання у 2021 році, почав працювати слідчим у Баштанському районному відділі поліції.
"Робота мені подобалася, хоча, звісно, були моменти, які треба було подолати. Але коли з ними справляєшся — отримуєш справжнє задоволення від того, що все виходить, що ти на своєму місці", — розповідає Олександр.
Реабілітація та плани на майбутнє
Після евакуації чоловіка оперували, втім точного періоду операцій та одужання не могли передбачити.
"Я вже місяць у лікуванні, задоволений роботою лікарів — рану добре зашили, наразі чекаю загоєння, після чого має початися реабілітація і протезування", — каже Олександр.
Ще під час підготовки до бойових виходів Олександр зустрів майбутню дружину Анастасію.
"Вона спершу не хотіла зустрічатися через те, що я йду у штурмову бригаду, і я довго добивався її уваги. Врешті-решт вона зрозуміла, що мої слова серйозні, і ми почали зустрічатися. Це стало ще однією мотивацією для мене", — згадує чоловік.
Олександр з дружиною Анастасією. Фото з особистого архіву Олександра Смірнрова
Олександр каже, що думки про родину підтримали його після того, як він дістав поранення.
"Коли мене перевозили в машину "швидкої", я подумав про Настуню і нашу доньку Емілію, почав вже жартувати, попросив цигарку. Після перевезення до Києва на мене чекали родина і друзі: дружина з дитиною приїжджали на початку, батьки також навідувалися. Багато знайомих, колишніх колег приходили підтримати".
"Односельчани, сільський голова висловили підтримку. Він дуже допоміг мені й нашому підрозділу. Громада Вільного Запоріжжя організувала ярмарок на мою підтримку, вчителі школи, де я навчався, я дуже їм вдячний", — розповідає Олександр.
Читати ще
Читати ще
«Найбільше багатство — бачити»: після удару «шахеда» миколаївчанка Юлія відновлює зір
