За інформацією: Суспільне.
Валерій із позивним Хардкор — миколаївський регбіст, колишній воїн лінійного батальйону 36-ї бригади морської піхоти, захисник Маріуполя. Він провів у російському полоні майже три роки, після повернення адаптується до цивільного життя в рідному місті.
Про реалії російських тюрем, втрату найкращих друзів та сьогоденне бачення війни чоловік розповів у інтерв'ю Суспільне Миколаїв.
Увага! Матеріал містить чутливий контент.
Патріотизм з дитинства та початок служби в ЗСУ
— Коли почалась війна у 2014-му, вам було 14 років. Чи тоді ви вже розуміли масштабність подій?
— Коли був Майдан, я зрозумів, на чиєму боці правда. І коли окупували Крим, я вже усвідомив, що росіяни нам не брати. Навіть під час Майдану вони нас не підтримували, топили за своє. А потім, як виявилось, окупували Крим, Донецьк, Луганськ. Намагалися взяти Харків, але хлопці з "Чорного корпусу" відбили місто. Саме ці люди стали для мене героями.
"У мене вже з дитинства були правильні принципи на людей, на яких треба рівнятися. Я зростав у суспільстві молодих патріотів — націоналістів. Нам було по 14-15 років, ми вже перебували у "Правому секторі" і знали, що до чого".
Миколаївський регбіст та колишній морпіх 36-ї бригади Валерій. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
— Ви у Збройних силах з 2020 року. Ви розповідали, що хотіли служити в "Азові", а у підсумку обрали для себе батальйон морської піхоти. Чому такий саме вибір і чим переважала морська піхота?
— У мене товариш служив у цьому батальйоні в бригаді, він дуже сильно рекомендував. Я поїхав підписати контракт, але військкомат мене трохи надурив — відправили на строкову службу до Десни, у 300-й танковий полк.
Ми поверталися з обіду, і біля казарми підійшов представник моєї бригади і питає: "Хто хоче в морську піхоту?". Говорю: "Я!". Він каже: "Та почекай, зараз руки піднімуть". А я просто не хотів служити строчку, хотів одразу на контракт. У мій батальйон був відбір — хотіло потрапити чоловік 40, а взяли лише 25. Це піхотний батальйон, у нас було більшість втрат, бо ми завжди "на нулі".
Я підписав контракт із другою ротою морської піхоти, з нею ж потім воював у Маріуполі. Ну, якщо чесно, я у Маріуполі з багатьма ротами повоював. Там, мабуть, увесь батальйон був, окрім мінометки — вона трошки там була.
"Люди гнили живцем": оборона Маріуполя та вихід у полон
— Власне, на момент повномасштабного вторгнення ви були в Маріуполі. Коли зрозуміли, що місто оточують і беруть в кільце?
— Десь 15 березня, напевно. У нас був жорсткий бій, ми сиділи у школі. Прийшли хлопці, не знаю, з якого підрозділу, відкрили планшет і показали: "Дивіться, ось перше кільце, ось друге, ось третє. У нас два вибори: або смерть, або полон. Виходити звідси живими буде дуже важко".
Ми подумали: "Дідько, треба прориватися до "азовців". Бо вони хлопці, які вміють воювати, ми також, і ми зможемо забрати побільше ворогів, поки не загинемо. Здаватися не хотіли взагалі, бо уявляли, що нас чекає попереду. Але в кінці виявилось, що іншого вибору просто не було.
"Редіс тоді сказав: "Ми здаємося не тому, що злякалися. Я бачу тут людей, готових воювати до кінця. Але у нас є тяжко поранені, які гідно воювали. Треба подарувати їм шанс побачити близьких, бо медикаментів нема, вони тут просто можуть померти". Там люди гнили живцем. Тому ми вийшли у почесний полон. Зі зброєю в руках так ніхто не здавався, але ми вийшли".
Валерій із побратимами під час служби у ЗСУ. З особистого архіву Валерія
Коли ми здавали зброю, то у нас був спецназ ГРУ ГРУ — центральний орган управління військовою розвідкою у Збройних силах Радянського Союзу та Російської Федерації.та ФСБФедеральна служба безпеки Російської Федерації.. Вони навіть ставилися до нас із повагою. Але коли ми підійшли до мосту, там уже були "ополченці ДНР". І почався бидлячий акцент і поведінка, як у зеків. Ось тут ти одразу розумієш — це не офіцери, а просто "м'ясо". Росіяни кидали ополченців в усі "мʼясні штурми".
Ми завжди розуміли, коли проти нас воює армія РФ, бо у них є тактика, а коли ополчення. Останні бігають як макаки з автоматами, щось намагаються стріляти, але у них нічого не виходить.
— Перед виходом в полон основний сумнів полягав саме у розумінні того, що там може чекати?
— Так, один хлопець був з "Азову", він питає: "Командир, за татуювання прискіплюватись будуть?" Він каже: "Та ні, не повинні, але ви самі розумієте, що їхнім словам вірити не можна". Я теж маю цікаві татуювання. Було дуже страшно, коли в Оленівці мене вперше роздягали, фотографували тату. Втім, там було все спокійно, ніхто не бив.
"А от в Таганрозі вже так. Я ще до вторгнення чув, як росіяни ставляться до полонених: зрізають тату з гербами разом зі шкірою, відрубують руки та ноги. Є методи сексуального та фізичного насильства. Дуже боявся, бо я не знав, що там просто далі буде. Ось саме страх невідомості — це те, що мене з першого дня полону переслідувало до останнього".
Майже три роки у полоні: побиття, допити, психологічний тиск та біполярність росіян
— Ви тоді могли собі уявити, що це може тривати три роки?
— Три роки для мене — це як 15 років каторги в якомусь ГУЛАГуГУЛАГ – це . Під кінець, на другому році, я вже думав, що мене не обміняють. Що поїду додому тільки коли закінчиться війна, коли мої племінники вже школи позакінчують. Але я був готовий, у принципі, до цього. Воно дуже тисне морально і фізично. Але якщо таке життя, якщо це того коштувало, щоб перемогти, то і хлопці багато хто теж так були налаштовані.
Росіяни намагались зробити так, що це ми розстрілювали цивільних, чи не "пачками клали" їх. Що ми там нібито дітей убивали, грабували, мародерили. Так вони прикривали свої злочини — як розстрілювали Маріуполь, як підірвали драмтеатр.
Я неодноразово ховав дітей у Маріуполі. Це найжорсткіше, що було в моєму житті. Коли бачиш загиблого дорослого, то розумієш, що людина прожила своє життя. На війні якось ставишся до цього спокійно. А коли бачиш мертву дитину 5-6 років та хоч 13-14 — це по-іншому взагалі. Бо ти розумієш, що це дитина. Ти розумієш, що вона ні в чому не винна — вона маленька, їй ще в школі вчитись.
"А на допитах мене запитували: "Хто розстрілював цивільних там?". Мені постійно хотілося казати: "Ви це робили. Ми захищали, а ви сюди прийшли, обстрілювали, зносили будинки авіабомбами, артилерією і танками. Потім заходили і цивільних ви теж не щадили. Ви просто їх розстрілювали: бачили, що біжить людина без зброї і вбивали. Все, так вони робили".
Миколаївський регбіст та колишній морпіх 36-ї бригади Валерій. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
— Говорять, що у різних місцях утримання різне ставлення до полонених. Де довелося бути вам і як там поводилися з українцями?
— Одразу після "Азовсталі", мене відвезли до Оленівки. Там було відносно нормально, приїжджали різні "Червоні Хрести", хоч і російські. Потім — Таганрог, СІЗО Слідчий ізолятор.№2. Там було найжахливіше ставлення. До нас ставилися гірше, ніж до тварин. Казали: "Ми можемо вас тут завалити, викинути, спалити в печі". Це відчувалося дуже сильно: як вони били, як тиснули морально, як проводили тортури.
Далі мене перевезли у виправну колонію №12 у місті Каменськ-Шахтинський. Там було по-різному. Були люди, які нам навіть допомагали — якби не вони, нам би прийшов просто кінець. А були ті, через яких ми могли загинути: били дуже сильно, більшість співробітників там ніби з якимось біполярним розладом. Зараз він добрий, через 5 секунд хоче тебе вбити, ще через 5 — знову добрий.
"Реально, там не вгадаєш, як воно буде далі. Вони знаходили до чого причепитися: неправильно заправлене ліжко, не так лежить подушка чи зубна щітка, паста або мило — все, що хочеш. Грали в шахи на нас: "Хто програє? Затриманий такий-то?". І його б'ють. А чому програє у шахи? Бо на тебе ставлять. Отак це у них працює".
Їм взагалі байдуже. Старшина із сьомого заводу, там 5-10 осіб, і ми ж забігаємо. Якщо зима — це дуже погано, тому що взимку треба розстібати на ходу бушлати, а руки тримати за спиною. Ти одну руку за спиною, а другою ознімаєш шапку, залітаєш на розтяжку, тебе пресують. Знімаєш куртку, і поки ти це все робиш, повністю роздягаєшся догола, тебе б'ють.
Об мене, я не знаю, скільки разів зламали ці палиці гумові, бо коли я тільки знімаю кітель, вони бачать у мене татуювання, і починається ось цей "масаж", так би мовити, тайський. І ось так відбувалися шмониЦе сленгове слово, що означає обшук, облаву або безлад/нерозбериху, поширене в кримінальному жаргоні, а також в побуті як розмовне.. А от коли вже минуло десь півтора роки, як я там сидів, шмони стали раз на тиждень десь. Ну, ми вже знали, що зараз так буде.
Потім мене направили під місто Іжевськ, у Глазову, СІЗО №2. Там було лояльне ставлення. Били тільки якщо сам щось напортачиш. Треба було вивчити правила розпорядку на 4-5 аркушів. Якщо на перевірці не розкажеш — можуть вдарити або попередити.
Але в камері там сиділося легше, ніж у колонії — бараку в Каменськ-Шахтинському, де будь-якої миті могло залетіти людей 20 зі спецназом і просто весь загін до 100 людей лягає, і вони по ним там бігають, б'ють. Всяке може бути. Відводили на ШІЗО Штрафний ізолятор — відділення виправної установи, де розташовані камери для порушників режиму утримання.хлопців, там катували тапом, шокерами.
— За ці три роки, які ви перебували в полоні, що ви змогли собі зрозуміти про російських військових?
— Гади та тварюки. Тому що, як би вони добре до нас не ставилися, ось особисто для мене — це ворог. Після того, як ти хорониш навіть не свою дитину, а чужої людини, ти бачиш, що через цих мерзот вона померла, ти вже ніяк не можеш ставитися до них нормально. Тож для мене це вороги у будь-якому випадку. Для мене не вороги, це, мабуть, лише ті росіяни, котрі воюють за нас — РДК Російський добровольчий корпус.та легіон "Свобода Росії".
"Решта росіян, які навіть якщо і не підтримують війну, але нічого для цього не роблять, це все одно вороги, тому що і вони не виходять на протести. Це те саме. Просто тихо не підтримують".
Валерій під час служби у ЗСУ. З особистого архіву Валерія
— Нещодавно один зі звільнених з полону морпіхів розповідав про своє перебування в неволі й казав, що від росіян були такі фрази: "Ви ж не думаєте, що ми хочемо вас бити. Ми не хочемо, це наказ". Чи вірите ви в те, що наглядачі просто виконували наказ?
— Так, тому що були такі люди, які нам допомагали, але надходив їм наказ, і вони били нас несильно. Ну, за цими мірками, там навіть можна було так ставити рівень. Якщо за п'ятибальною шкалою, вони нас били на одиничку, тобто взагалі легко. Просто, щоб їх не звільнили.
"Вони потім нормально до нас ставилися, вибачалися за це. Були специ, які нас бити не хотіли. А деякі взагалі прямо ось так от говорили: "Ми їх не битимемо. Ну, а що вони зробили? Вони нам нічого не зробили".
Але в Таганрозі працювали одні відморозки, якщо чесно. Там не було жодного нормального, крім одного спеца, який просто не побив мене за татуювання і спокійно провів, сказавши: "Все, хлопці, давайте, удачі". Усі інші — жорсткі відморозки. Аж страшно згадувати це місце. Хотів би я подивитися їм у вічі зараз, на рівних, щоб вони мені сказали, який я там "хохол" чи п**ор.
Про повернення з російської неволі та втрату друзів
— Що ви відчули, коли перетнули кордон України?
— Чесно сказати, взагалі нічого. Не вірилося просто, що я вдома. Не було ні радості, ні суму — одна порожнеча. Тому що там залишилися мої друзі сидіти. Деякі раділи, а я просто їхав собі спокійно. Я вже нічому не тішився, не хотів нікому дзвонити, ні сім'ї, нікому. Я думав, що самі подзвонять. Я нічого не хотів, просто хотів, щоб від мене відстали.
Щоб мене вилікували нарешті, більше нічого не хотілося. Тому дуже важливо розуміти, що люди, які повернулися з полону, у них дуже велика психологічна травма. Просто іноді вони кажуть, типу: "Відчепися, не треба". Треба просто відчепитися від них, дати їм перезавантажитися, тому що там 24/7 діставали.
"Тут треба, щоб дали спокій. Тому я нічого не відчував, реально. Я просто знав, що там залишилися люди, мої друзі. Мені було якось не по собі. Товариша мого вже обміняли, але коли виходив з камери, я не знав, куди мене вели. Я думав, на якийсь допит. Виявилося, що я поїхав на обмін, коли їхав. Я подумав: "Дідько, а Саня там сидить, напевно, цю баланду хаває несмачну, блін".
— Коли ви повернулися в Україну, то дізналися, що багато ваших друзів уже немає, тих, з ким у регбі навіть займалися?
— Так, мій найкращий друг — Ярік Мамулієв із позивним Карабас загинув на Запорізькому напрямку разом із Шарком. У них потрапила міна. Я в моменті зайшов до нього в Instagram, написав, а він не відповідає. На сторінці військово-патріотичного клубу "Авангард" я побачив пост про його загибель. Це була дуже сильна втрата. Я знав його з 15 років, і був у нього старшим, коли служив у Нацкорпусі десантником.
"Просто людина, яку я ще знав, коли він був дитиною, він пішов воювати і загинув. Ми дуже з ним добре дружили. Ми у різних замісах були з ним завжди разом. У будь-яких ситуаціях. Він мені допомагав, я йому допомагав".
Валерій разом із іншими близькими стоїть поруч із могилою Карабаса. З особистого архіву Валерія
Я втратив на війні трьох найкращих друзів. Один з них — Артур Савельєв на псевдо Гамп з "Азову", який загинув ще 2 березня. І коли я був на "Азовсталі", з'явився зв'язок через Starlink, і я написав мамі, що я дізнаюся, що з Артуром, я з ним зустрінуся, і все буде добре. І потім наш товариш говорить про те, що він загинув ще 2 березня, і я сказав мамі, що помщуся за його смерть.
Загинув також мій товариш Відьмак із мого батальйону. Він служив у тих самих штурмових ротах. І мій друг Арієць, якого я теж знав з 18 років. Ось так я втратив там трьох найкращих друзів. І тут дізнався ще й про Яріка.
Потім загинув мій друг Микита, з яким ми теж грали в одній команді з регбі. Псевдо в нього — Техас. Я був на його похороні. І, чесно сказати, було дуже складно, бо це, напевно, був перший похорон серед моїх друзів, на якому я був присутній.
Миколаївська команда з регбі. З особистого архіву Валерія
"На інших похоронах — тільки на війні. А там, знаєте, не було як такого похорону, як роблять тут, там усе по-іншому. І дуже складно було все це перетравити. Я вже був на багатьох похоронах своїх друзів після того, як вийшов із полону. Війна триває, люди гинуть, але така ціна війни, щоб ми були вільними. Бо за свободу народу завжди віддають своє життя найкращі люди, представники цього народу".
Тут скажу правду: українська армія — найсильніша у світі. Тому що ми вже стільки років боремося, стримуємо наступ другої армії світу. Я не впевнений, що якась інша армія змогла б так само.
Адаптація ветеранів, донати на армію та перемовини з РФ: сьогоденне бачення війни
— Останнім часом у соцмережах є дискусії між психологами, журналістами або капеланами: чи доцільно брати інтерв'ю у тих, хто щойно повернувся з полону. Власне, чому погодилися розповісти свою історію?
— Насамперед я тут, тому що хочу, щоб люди більше дізналися про те, як наші хлопці переживають ці дні у полоні. Багато людей ще досі не уявляють, наскільки там важко перебувати. Я теж бачив, як журналісти сперечалися, щоб не давати хлопцями інтерв'ю про перебування у полоні.
Але коли ти приїжджаєш тільки з полону, коли тебе тільки обміняли, починаються емоції. Коли нас привезли до Чернігова, до нас почали підходити люди. Їх можна зрозуміти: у них зникли близькі, вони хочуть якнайшвидше з ними побачитися або дізнатися бодай якусь новину. Але коли ти просто виходиш із автобуса, і на тебе "нападає" мільйон людей, ти почуваєшся якось не дуже. Ти намагаєшся всім допомогти, а в голові починається такий бардак, що словами просто не передати.
Поки ти не пройшов психічну реабілітацію після полону, давати інтерв'ю не можна. Бо люди починають переживати все по-новому, всі ці емоції. У полоні дуже страшно, щодня ти живеш на такому адреналіні, що я лише на війні таке відчував.
"У мирному житті людина ніколи не зрозуміє того, хто був у полоні, де кожен день живеш у стресі. Хлопці, які дають інтерв'ю, мають спершу пройти відновлення — і психологічне, і фізичне".
Миколаївський регбіст та колишній морпіх 36-ї бригади Валерій. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
— Вам вдається зараз адаптуватись до цивільного життя?
— Потроху, так. Просто я раніше, ще коли в полоні сидів, думав, що люди досі ставляться до війни так, як це було в 2022 році. Коли всі одне одному допомагали, всі одне одному були брати й сестри. Коли я вийшов із полону, я думав, що так воно і є.
Але людям зараз шкода навіть 5 гривень витратити на донат, який може врятувати хлопцям життя та допомогти нашій перемозі й цим людям. Їм просто не хочеться. Їм краще випити вранці кави. Але вони не замислюються, як важко хлопцям, які воюють. Війна зараз зовсім інша. Зараз літають дрони і працюють РЕБиРадіоелектронна боротьба. — вони реально рятують життя бійцям.
"Тому я навіть зробив би таку заяву: краще не попийте вранці каву, а киньте ці гроші на донат хлопцям. Тому що від того, як ви донатите, від того, як купуються РЕБи, залежить, чи зможемо ми зупинити ворога і не дозволити йому дійти до вас".
Коли я вийшов з полону, я побачив ці збори, донати. Я не знаю, скільки я грошей витратив на це. Я позакривав багато зборів, тому що грошей було багато, і я розумів, що я їх все одно прогуляю, тож я закривав збори.
— Зараз Україна на порозі чергових мирних домовленостей. Чи вірите ви в таке закінчення війни та загалом справедливий мир? Яким він має бути, на вашу думку?
— Я думаю, що всім тим військовим злочинцям, які чинили воєнні злочини у Бучі, Маріуполі, всім, кого ми взяли в полон, — їм мають дати реальні терміни. Вони повинні відповісти за свої дії. Це в будь-якому разі. Про амністію не йдеться, тому що вони прийшли на нашу землю, вони вбивали, ґвалтували, грабували, мародерили. Тому я думаю, що всі вони мають сісти за ґрати.
Також зберегти хоча б ті території, які зараз у нас є, та поставити певні кордони. І якщо нам дадуть якісь гарантії того, що Європа та США нас захищатимуть — це, в принципі, вже буде непогано. Але мир, я не знаю, як він настане, чесно, тому що все це дуже туманно, і гарантіям до нього я вже не вірю.
— Як, на вашу думку, сьогодні народ України може показувати свою вдячність Збройним силам, окрім слів подяки? Якою має бути ця вдячність?
— Потрібно більше заходів для ветеранів. Таких, на яких вони можуть поспілкуватися з людьми, поговорити, розповісти свої історії. Висловлюватися про те, що вони пережили, — це дуже потрібно і важливо, бо це емоційне розвантаження. Коли ти бачиш, що люди тебе уважно слухають — це дуже важливо.
"І, ясна річ, донати — це в будь-якому випадку. Тому що, я ж кажу, на фронті хлопці сидять у холоді. Деякі на одній позиції по 83 дні, буває — пів року. Тому треба допомагати армії, а не тільки говорити "дякую". На одній вдячності ми війну не виграємо, я так вважаю. Тому: або ти служиш в армії, або робиш для армії".
Журналістка Суспільне Миколаїв Валентина Гурова поруч із миколаївським регбістом Валерієм під час інтерв’ю. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
І ще є тригерні теми, яких не треба торкатися — це стосується військовополонених зазвичай. І найнеприємніше запитання, яке в мене завжди питали: "Скільки я вбив?". Розумієте, забрати життя навіть у ворога — це все одно важко. Тому що ти розумієш, що у нього є дім, батьки, сім'я, донька, дружина. І ці почуття жалю у мене були, коли я вбив перших двох.
Але потім, особливо коли стався теракт у драмтеатрі, коли вони скинули на нього авіабомбу, я зрозумів, що треба ці емоції приглушувати. Бо там були взагалі невинні люди: немовлята, вагітні жінки. Тому просто донатьте якнайбільше на армію.
— Ви зараз спілкуєтесь зі школярами, наскільки я бачила по ваших соцмережах?
— Так, ми їздили до інтернату, де живуть діти з інвалідністю, вони погано розмовляють, є глухонімі. Було дуже приємно бачити їхню підтримку. Реально, коли дивишся, як діти нас підтримують, ти розумієш, що не дарма пройшов через усе це. Що завдяки тобі ці діти живі, можуть вчитися, радіти. Я вважаю, що такі заходи дуже важливі для ветеранів, особливо які були у полоні та важкопоранені. У дітей найщиріші почуття, вони не можуть набрехати.
Читати ще
Читати ще
Оборона Миколаєва, Марченко, перші бої за Херсон. Інтервʼю командира підрозділу БпЛА спецпризначення «Болгаричі»
Читати ще
«Полювати стає важче»: оператор ПЗРК про збиття «шахедів», тактику росіян та ситуацію на півдні | Інтерв’ю
Читати ще
«Хуліганська гра для джентльменів»: команда миколаївців з регбі
