За інформацією: Суспільне.
Володимиру Грицюку — 68 роки, його цивільній дружині Ніні Черепащук — 64. Майже півсторіччя вони живуть разом у селищі Тернові Поди на Миколаївщині, яке під час повномасштабного вторгнення потрапило під окупацію.
Кореспонденти Суспільного поспілкувались із парою про їхнє життя і те, як вони пережили окупацію.
Увага! У матеріалі присутній чутливий контент.
За словами Ніни, до селища переїхали ще в молодості: вона — у сім років разом із батьками, він — у 1980-му. Працювали в місцевому колгоспі: Ніна — дояркою, Володимир — скотарем, або, як записано в трудовій книжці, оператором машинного годування.
"Тільки машинами були руки".
Пара не розписана, живуть у цивільному шлюбі вже 45 років, за підрахунками Володимира.
"Якщо рахувати так, як баба рахує — з 83-го, то 43 роки разом. А так, як я рахую — то вже 45. Я вже був одружений, як годиться, та ми прожили три місяці і розійшлися. І вона заміжня теж була. У мене якесь таке розуміння було, що хрестик у паспорті нічого не дає", — розповідає чоловік.
Ніна та Володимир сидять на подвірʼї. Тернові Поди, червень 2025 року. Суспільне Миколаїв/Федір Бондар
Селище з березня 2022 року опинилося під російською окупацією. Володимир згадує: російські війська одразу зруйнували електромережу і село залишилось без світла. Окупанти ходили по хатах, просили молоко, яйця та забирали телефони у місцевих жителів.
"Вони в усіх забрали тоді телефони — особливо останнім часом, коли наші вже наступали", — згадує Володимир.
Ніна згадує, як одного разу росіяни прийшли до їхнього подвірʼя.
"Прийшли, стукають у ворота, кажуть: "Мы с Донецка, скоро будет хорошо, пенсию русскими (рублями — ред.) будете получать", — розповідає Ніна.
Веранда, пошкоджена від обстрілів. Тернові Поди, червень 2025 року. Суспільне Миколаїв/Федір Бондар
За словами жінки, вдень по селу літав дрон, тоді російські військові ховались у будинках.
"Їх ніде не видно було – ні техніки, нічого. А ми ж не знали, що вони ховалися у бліндажах, які викопували просто в хатах", — говорить Ніна.
15 вересня пара вирішила виїхати — залишатися стало небезпечно.
"Я вийду, говорю: диви — там дах полетів. А дід мене заганяє до хати, бо уламки летіли", — згадує жінка.
"Тут таке творилося, що заховатися було ніде"
До Миколаєва пару не пустили, тож виїхали до знайомої у Херсон. Пробули там понад два місяці, у двокімнатній квартирі. Коли дізнались, що село деокупували — вирушили додому.
"Ми побачили з інтернету, що вже звільнили наше село, і одразу повернулися 23 листопада", — говорить Володимир.
Автобусом дісталися Киселівки, а звідти йшли пішки 12 кілометрів.
"Перший пішов дід, потім повертається і каже: "Випий щось від серця, потім заходь". Бо страшне, що тут було. У веранду влетів снаряд і там розірвався. Все перемелене", — розповідає Ніна.
Один із зруйнованих будинків у Тернових Подах, червень 2025 року. Суспільне Миколаїв/Федір Бондар
Пара тримає господарство: 20 собак, 18 котів, 15 дорослих кіз і козлів, 12 козенят, кілька десятків курей і п’ятеро півнів. Багато тварин не пережили окупацію.
"Тут коза під парканом лежала вбита, корову вбило — не знаємо де. Собаки побиті були", — розповідає жінка.
Козенята у загоні Суспільне МиколаївФедір Бондар
Козли попід забором Суспільне МиколаївФедір Бондар
Півні на подвірʼї Суспільне МиколаївФедір Бондар
Козел у загоні Суспільне МиколаївФедір Бондар
Частина козенят загинула без їжі та води, попадавши в яму.
"Приїздили козлів купувати, але дід сказав, що не віддасть, каже: "Вони ветерани", — говорить Ніна.
Чотирьох козлів вдалося врятувати за кілька днів після повернення — зараз їм три з половиною роки.
