За інформацією: Суспільне.
Житель Миколаєва Марія мріяла стрибнути з парашутом ще у цивільному житті, але змогла втілити мрію, вступивши до лав ЗСУ. Вона пройшла шлях від кухарки до бойової медикині, служила разом зі своїм зведеним братом, який загинув у неї на очах. Марія вже чотири роки у складі 79-ї бригади, нині відновлюється після поранення та планує повернутися до побратимів.
Свою історію військовослужбовиця розповіла кореспондентам Суспільного.
Увага! Матеріал містить чутливий контент.
Марія згадує, хотіла долучитися до ЗСУ ще 20 років тому, але не склалося. Тоді присвятила життя вихованню дітей, чекала поки вони підростуть.
"Я сама лишилася, коли моїй дитині було лише 9 місяців, і моя мрія тоді була — стрибнути з парашутом. Але на той час я отримувала дитячі гроші всього 320 гривень, а стрибок коштував 300. Мені було шкода витрачати на свої задоволення", — розповідає жінка.
Військовослужбовиця 79 бригади Марія. Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк
Цю мрію змогла втілити, коли долучилася до війська навесні 2021 року після 19 років роботи провідницею на потязі. Тоді Марія у складі 79-ї бригади готувала їсти для побратимів, але водночас, каже, посилено працювала й над своєю фізичною підготовкою.
Під час повномасштабної війни не хотіла залишатися в тилу, каже Марія. Вона згадує часи в Сіверськодонецьку у 2022 році, коли для конспірації ходила в цивільному одязі купувати хліб для підрозділу.
"Люди в черзі почали битися. Я той хліб беру, а за два мішки вже взялася. І думаю: "Навіть якщо битимуть — я не віддам, я відіб’юся". Це вперше, коли я бачила, як люди б’ються за хліб".
Марія під час служби . З особистого архіву Марії
З її слів, у 2023 році вона вирішила змінити фах і стати медикинею. Для цього пройшла курси в Естонії.
"Здебільшого займалися соматичними хворимиЦе фізичні захворювання, які виникають внаслідок впливу зовнішніх факторів та психічного стану людини.. На деревах, на лавочках – на шнурочках підвʼязували крапельниці. І так лікували", — розповідає Марія.
Військова говорить, часто доводилося заспокоювати поранених. І це було найскладніше.
"Я йому стою і мотаю око. А він кричить: "Ока немає, ока немає". А я мушу трохи брехати: "Та є око. Чому ти переживаєш?" — "Я бачив, його там немає". Я мотаю і розумію, що ока немає. Але ж людину треба підтримувати".
За час служби вона отримала низку відзнак: зокрема "За збереження життя" та "За сумлінну службу".
Нагороди, які Марія отримала під час служби. Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк
Зі сльозами згадує, як два роки тому втратила зведеного брата — це сталося всього через кілька хвилин після розмови.
"Я відійшла метрів на 40 і чую: авіація, і просто земля тремтить. Я розумію, що залишилися секунди. Встигла тільки покласти руки (за потилицю — ред.), і мене вибуховою хвилею "кидануло" о гараж", — говорить Марія.
В той момент жінка з побратимом почали рятувати одного із військових. Потім згадала про брата.
"Я підходжу, дивлюсь під машину і бачу шматок тіла. Я навіть не зрозуміла, чи то немає голови, чи ніг. По одягу збагнула, що голови немає. І я розумію, що буде потрібне ДНК, і треба знайти голову. Я співставила факти: як він стояв біля машини, заглянула всередину — і побачила, що все було в шматках м’яса. Тоді я зрозуміла, що це вже була його голова".
Марія йде по Алеї Слави. Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк
Сама Марія також дістала поранення, але вже в 2025 році, коли везла побратима на обстеження. Зараз вона відновлюється після перелому ноги. Ходить із милицею, проте планує найближчим часом повернутися на службу.
"Я не знайшла себе в цивільному житті. Не знайшла і буду повертатися. Дуже хочу повернутися до побратимів. Я повернуся до них, бо вони мої, і вони мене чекають", — каже військова.
Марія тримає на руках цуценя. З особистого архіву Марії
Марія говорить, війна надихнула її писати вірші.
"Не оживає, не говорить він. Він лиш лежить, увінчаний квітками. Несуть, кладуть і біля інших домовин. На сон благословенний вже віками".
Ці рядки військовослужбовиця присвятила одному зі своїх полеглих побратимів.
