За інформацією: Суспільне.
Володимир Дзюбинський — призер міжнародних змагань із веслування, який пережив російську окупацію, пішов добровольцем на фронт, дістав важкого поранення та втратив ногу. Після ампутації він повернувся до спорту і нині тренується як паравеслувальник.
Свою історію ветеран розповів кореспондентам Суспільного. Увага! Матеріал містить чутливий контент.
У 13 років Володимир Дзюбинський полюбив веслування. Чоловік згадує, що його першими змаганнями були обласні, де він фінішував останнім.
"Батьки думали, що скажу: "Все, не хочу цього, кину і піду далі". Ні — почав далі тренуватися. Через пів року я став чемпіоном області і призером чемпіонату України", — розповідає Володимир.
Далі здобував нагороди на чемпіонатах Європи і виступав на світовій першості. Згодом вирішив піти в поліцію, каже, хотів змін. Попрацювавши там два роки, звільнився.
Чоловік під час тренування з веслування. З особистого архіву Володимира Дзюбинського
Окупація та рішення піти на фронт
Повномасштабне вторгнення чоловік застав у знайомого в селі Засілля на Миколаївщині. Там він потрапив під російську окупацію.
"Тоді ж вони (росіяни — ред.) почали ходити по хатах і виносити все, що їм хотілося. Починають проводити шмон і кажуть: "Давайте телефони". Кажу: "Немає телефона". Я його одразу викинув. Показав документи. Каже: "Я не вірю, що в тебе телефона немає". І починають лупити. Просто бере і прикладом тебе б’є".
Після деокупації чоловік повернувся до Миколаєва і пішов добровольцем на фронт.
"Мій перший штурм був доволі вдалий. Тому що перший раз я в радіусі до 300 метрів "зняв" русака. Чесно, вперше коли вбив зблизька — блювота була", — говорить Володимир.
Володимир Дзюбинський тримає в руках свій берет. Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк
Тоді Дзюбинський з побратимом-тезкою штурмували позиції російських військових на Донеччині.
"Так сталося, що я чіпляюсь за коріння, падаю в окоп. І падаю спиною до русака. Тоді Вова застрибує мені через голову і стріляє в нього. Потім ми розвертаємось і починають бігти на нас ще русаки. І я даю "чергу". Розумів: "Якщо не зараз — то на цьому закінчиться все", — розповідає ветеран.
Володимир згадує, як брав у полон росіян.
"Вмикаємо тепловізори й дивимося: іде п’ятеро людей, тягнуть провізію — їжу й воду. А ми ходили в глибину. Ми "зняли" переднього й заднього. І забрали трьох із собою. Пам’ятаю, ще ротний телефонував: "Де ви ходите? Догана буде і все інше. Вже темно".
Володимир з побратимом під час служби. З особистого архіву Володимира Дзюбинського
"Нога в інший бік лежить"
Перше поранення Володимир дістав у лютому 2023. Коли відновлювався — зустрів свою майбутню дружину. За його словами, після лікування вона просила не повертатися на фронт, але Володимир вирішив інакше.
У ніч проти 8 квітня 2023 року під час обстрілу на позиції Володимир зазнав важкого поранення, внаслідок якого втратив ногу.
"Виходжу з бліндажа, запалюю цигарку. І тут, за метрів сорок, — перший "приліт". Думаю: "Треба швидше тікати звідси". Застрибуємо на БТР. Він навіть не встигає поїхати, як під дерево лягає снаряд", — розповідає Дзюбинський.
"Біля мене був побратим — йому в каску прилітає так, що вона аж відлітає, а мені уламок лупить по нозі. Пам’ятаю, навідник водія виліз і каже: "Корд, у тебе з ногою біда. Її майже відірвало". А я йому: "Ти що, смієшся з мене?" А в мене, справді, нога в інший бік лежить".
Ветеран показує свою військову форму. Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк
Ветеран говорить, тоді його підтримала дружина.
"Тобто людина сприйняла це не як втрату, а як реальність сьогоднішнього дня. Одразу почала шукати, де протезуватися, як краще", — каже чоловік.
Відновлення і повернення у спорт
Після поранення чоловік відновлювався та протезувався в Києві, а згодом — у США, за рахунок волонтерів. За допомогою протезу Володимир Дзюбинський може ходити, тренуватися і навіть бігати. Так він живе вже два з половиною роки.
Чоловік у тренажерній залі виконує жим штанги лежачи на лаві. Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк
Після відновлення у США Володимир перейшов у паравеслування та поїхав на свої перші збори зі збірною до Туреччини.
"Відразу сів у човен — і відчуття, ніби тиждень не ходив на тренування. Поїхав тоді ще на перші змагання у Швейцарію, де, на жаль, мене не допустили до виступів. Бо, як пояснили мені лікарі в збірній, минув занадто малий термін мого одужання, тобто я дуже швидко повернувся після поранення", — розповідає спортсмен.
Спортсмен із протезом сидить на дерев’яному пірсі біля води та взувається. З особистого архіву Володимира Дзюбинського
Нині Володимир мріє про перемогу України та планує й надалі гідно виступати на спортивній арені.
