За інформацією: Суспільне.
Житель Миколаєва Ігор Авєркін на псевдо Циган був мобілізований у 2024 році та служив у складі 150-ї окремої механізованої бригади. Після виконання бойового завдання на Донеччині зв’язок із ним зник — півтора року чоловік вважається зниклим безвісти.
Його історію кореспондентам Суспільного розповіли рідні.
Ігор Авєркін народився у Молдові. Коли йому було два роки, родина переїхала до Новопавлівки на Миколаївщині. У 2018 році чоловік з родиною оселився у Миколаєві, де працював на пошті, а згодом — на складі напівфабрикатів.
У 2024 році Ігоря мобілізували. Він служив у складі 150-ї окремої механізованої бригади, розповідає дружина Оксана.
"Він сам не йшов, але казав: "Заберуть — піду, і не буду (ховатися — ред.)". Він не жалівся, знав, що цей час прийде і це треба пройти. Він не збирався тікати, йшов далі. З Польщі приїхав (із навчань — ред.). Ми вірили і віримо далі, що з ним не могло таке статися. Він з усіх передряг викручувався як вужик", — говорить Оксана Авєркіна.
На стіні висить прапор з портретом Ігоря Авєркіна. Суспільне Миколаїв/Юлія Голокоз
З початку червня до кінця липня 2024 року підрозділ перебував у Сумській області, каже жінка. Наприкінці липня військові дислокувалися на Донеччині. У ніч з третього на четверте серпня Ігор вийшов на бойове завдання.
Востаннє на зв’язку він був 11 серпня, тоді перебував на Торецькому напрямку. Через одинадцять днів родині повідомили, що військовий зник безвісти.
"Він був пригнічений. Казав, що Торецька вже немає. Говорив: "Хочу спати. Я так хочу спати". Потім було таке відчуття, ніби щось сталося, як то кажуть, жіноча душа чує. Льоня Хвиль (побратим — ред.) написав: "Ксеня, тримайся. На жаль, Ігоря нема". Спочатку ми повірили, а потім, коли почали усвідомлювати, перекручувати (в голові — ред.), зрозуміли: "Ні, треба вірити у краще, надіятися", — згадує дружина зниклого безвісти.
Родина переглядає фотографії з батьком. Суспільне Миколаїв/Роман Волинський
За словами Оксани, родина намагається підтримувати інші сім’ї, чиї рідні також зникли безвісти. Її син почав плести синьо-чорні браслети, які безкоштовно передають таким родинам.
"З’явилася у нас ідея десь у березні 2025 року. Чому такі кольори? В очікуванні між небом і землею. Ми посередині — в очікуванні".
Синьо-чорни браслет та серце, які плете син. Суспільне Миколаїв/Юлія Голокоз
Жінка каже, у жовтні 2024 року брала участь в акції-нагадуванні про військовополонених та зниклих безвісти у Києві.
Син військового Дмитро говорить, у батька строгий характер, втім він завжди його підтримував.
"Завжди допоможе, подзвонить, підтримає. Дуже приємно і весело було з ним спілкуватися. Можна було почути щось корисне. І завжди було про що поговорити".
Ігор Авєркін під час служби. Суспільне Миколаїв/Юлія Голокоз
Дмитро працює тату-майстром. Коли дізнався про зникнення батька, на три місяці припинив роботу.
"Ми вже були у стресі, коли він вийшов "на нуль". Потім емоційно ставало все важче. Спочатку не розумієш, до кого звернутися. Раніше за порадою йшов до батька. А потім минає рік, півтора — і розумієш, що маєш сам ставати хазяїном", — розповідає Дмитро.
Донька військового Ульяна згадує батька як людину, з якою завжди було легко спілкуватися.
"Можна з ним було і пожартувати, і посміятися, і подуріти. Для мене, як для дитини, це дуже запам’ятовується. Коли мама з татом зізвонювалися, я одразу бігла до телефону і казала: "Привіт". Він дуже радів бачити кожного з сім’ї. Навіть якщо не було про що поговорити, я просто лежала поруч і дивилася на нього", — розповідає Ульяна.
Світлини зі служби: емблема бригади, зимове фото військового . Суспільне Миколаїв/Юлія Голокоз
З її слів, щоб відволікатися від думок про батька намагається не залишатися наодинці та більше працювати.
"Коли сидиш і передивляєшся відео та фото, починається істерика. Коли вдома тиша і ти одна зі своїми думками — це нестерпно. У голові тільки одне: він живий, він не може просто так зникнути. Найбільша мрія — щоб вся сім’я була разом за одним столом. На Новий рік і на день народження в мене одне бажання — щоб він повернувся якнайшвидше".
Портрет родини висить на стіні в одній з кімнат оселі. Суспільне Миколаїв/Юлія Голокоз
Дмитро додає, після повернення батька додому хоче зробити всій родині спільне татуювання — силует сім’ї.
