За інформацією: Суспільне.
Станіслав Демидчик потрапив до війська ще юнаком — у 18 років. Він хотів бути кінологом, втім під час повномасштабної війни став командиром взводу. У 22 роки він загинув, рятуючи побратима. Через два місяці уві сні зупинилось серце його старшого брата, також військового, Євгена.
Про бойовий шлях сина та подвійну трагедію кореспондентам Суспільного розповіла мати військовослужбовців Любов Демидчик.
"Мам, почалася війна": шлях від строковика до командира
У 2021 році 18-річний Станіслав Демидчик пішов на строкову службу до Нацгвардії. Пізніше навчався на кінолога, оскільки дуже любив собак, розповідає Любов. Тоді ж отримав й псевдо — Кінолог.
"Ще до Нового року він приїхав, йому дали відпустку на 15 днів, але він не пробув стільки. Був вдома всього три дні. Дзвонить мені та каже: "Мам, я виїжджаю, бо мене викликає начальство. Війна почалася", — згадує Любов Демидчик.
Мати військових Любов Демидчик. Суспільне Миколаїв/Олена Земляна
З перших днів повномасштабного вторгнення Станіслав став на захист країни: звільняв Київщину, брав участь у боях за Чернігів та Бучу. Через рік служби Станіслав поїхав у Золочів захищати диплом кінолога та здобув вищу освіту.
Після цього юнак проходив строкову службу у частині, а у 2024 році зустрів майбутню дружину Вікторію.
"Вона його дуже кохала, там любов була до труни. Вона жила, дихала ним. 14 лютого 2025 року, на День закоханих, народився в них Артемчик — у лютому йому буде рік. Дитині було пів року, син дивиться, що на нас уже терористи надходять, він почав турбуватися і каже: "Я повинен піти туди. Я не буду сидіти".
Світлини Станіслава Демидчика та його родини. Суспільне Миколаїв/Маріетта Мкртчян
Згодом Станіслав, отримавши звання старшого солдата, перевівся до батальйону оперативного призначення "Фенікс". Через рік служби він став командиром взводу.
Світлини загиблого військового Станіслава Демидчика. Суспільне Миколаїв/Маріетта Мкртчян
"Якби я не вистрелив, вбили б мене": життя на передовій
Мати пригадує один момент під час звільнення Чернігівщини, коли Станіслав вбив російського снайпера.
"Сказали, що якби не він снайпера "зняв", то багато б людей загинуло. Він не побоявся, він сміливий, хоробрий хлопець. Перший раз убив людину — у нього шоку не було. Ми з ним розмовляли, він казав: "Мам, вони на нас напали. Якщо б я не вбив би його, вони вбили б мене".
Військовослужбовець разом з побратимами тижнями не виходили з позицій, часто залишаючись без їжі та води, говорить жінка.
"Їм дронами передавали воду, пляшки розбивалися. Вони ходили попід хати голодні, знаходили макарони з черв'яками, мили їх і їли. Спочатку було ще "по-божеськи", а вже в кінці було дуже тяжко", — розповідає Любов.
Світлина загиблого військового Станіслава Демидчика. Суспільне Миколаїв/Маріетта Мкртчян
Востаннє мати бачила сина у липні 2025 року, коли його відпустили у Дніпро на 5 днів.
"Я просто його не впізнала. З маленького хлопчика перетворився у мужика, всі на фронті міняються. Я йому задавала питання: "А ким ти працювати будеш? Підеш в кінологію, чи що?" Він каже: "Мам, я не знаю іншої професії. У поліцію я йти не хочу, не знаю, ким я хочу стати".
Закрив собою побратима
Після повернення на службу Станіслава відправили на бойове завдання, з якого він уже не повернувся живим, говорить мати загиблого. Група з трьох бійців потрапила під обстріл снайпера. Куля влучила у потилицю Кінолога, він помер одразу.
"Він прикрив просто свого побратима. Там приїхало з Покровська сім людей на його поховання. І цей побратим Юрій дуже плакав і казав: "На його місці повинен бути я. Вибачте мені, будь ласка", — пригадує Любов.
Тоді поранений Юрій тягнув тіло Станіслава три доби до точки евакуації, оскільки пообіцяв родині повернути його.
Світлина загиблого військового Станіслава Демидчика. Суспільне Миколаїв/Маріетта Мкртчян
Тіло Станіслава відправили спочатку у Миргород, а поховали у Вінниці, де він жив разом з родиною, розповіла Любов Демидчик.
"Його ховали в закритій труні. Я дотепер не вірю. Мій інший син бачив його, а мене не допустили в морг. Як його привезли вже з Дніпра, сказали, щоб мене туди не пускали. Там уже не було на що дивитися. Бачив Євгеній, мій ще один син Віталій, невістка, втім нас з Вікою туди не допустили. Я не бачила свого сина в труні, через то я вірю, чекаю, я з ним розмовляю", — згадує мати загиблого.
"Дуже тяжко матері ховати дитину свою. Чому він, чому не я?".
Пам'ять про двох синів
У Любові лишилось двоє старших синів. Середній Євген за день до смерті Станіслава мав їхати до брата на службу, а після трагічної звістки звільнився, бо мав трьох дітей.
"Женя приїхав додому, його звільнили з частини, але перевели на допомогу ЗСУ сюди. Він пройшов ВЛК, на другий день мав вийти на працю, ліг і не прокинувся — зупинка серця. Тепер я боюся, як мені хто-небудь дзвонить. Я вже всього боюсь", — говорить мати.
Світлини військових Станіслава та Євгена Демидчики. Суспільне Миколаїв/Маріетта Мкртчян
Загинув Станіслав у 22 роки, а його брат Євген помер у 42.
"Ми приходимо на кладовище, плачемо, і прапор просто так бере нас, отак обіймає… Вони не можуть нас обійняти руками. Вони нас прапорами обіймають", — каже Любов Демидчик.
Рідні створили петицію на присвоєння звання "Герой України" Станіславу Демидчику. Підписати її можна за посиланням. Збір підписів триває.
Читати ще
Читати ще
«Доводиться терпіти»: що кажуть миколаївці про відключення світла, проблеми з опаленням та водою
Читати ще
Скільки коштує оновлення розмітки та встановлення дорожніх знаків у Миколаєві
Читати ще
Підвищення цін і нові маршрути: підсумки 2025 року у громадському транспорті Миколаєва
