За інформацією: Суспільне.
Побиття, брак гігієни й медичної допомоги були буденністю в полоні, каже військовослужбовець Євгеній Балухатий. Чоловік провів у російських в’язницях 1103 дні. Разом з іншими побратимами ділилися їжею та обмінювалися історіями. Такі моменти Євгеній називає проявами маленької свободи і в неволі, які допомагали триматися.
Про свій досвід служби, полону, підготовки до обміну і життя після повернення Євгеній Балухатий розповів в інтерв’ю Суспільному.
Увага! У матеріалі присутній чутливий контент.
1103 дні Євгеній Балухатий провів у російському полоні. Каже, за цей час навіть звичайне спілкування з побратимами стало для нього проявом свободи.
«Свобода в полоні — це, звісно, звучить якось прям дико. Раз — ми вигрібали за те, що розмовляли українською. Раз — ми вигрібали за те, що не хотіли гімн співати їхній. А раз — ми вигрібали за те, що нам хотілося робити якусь там фігню. Це вже реально попайка почалася, бо за такий довгий період ти вже не можеш жити от саме отак, от графік — і хоч убийся», — говорить чоловік.
«Бували свої моменти, звісно, але своя маленька свобода, яка у нас була,— це саме наше спілкування між собою».
Звільнений з полону Євгеній Балухатий. Суспільне Миколаїв/Богдана Будулуца
Початок шляху
У 2019 році, ще до початку повномасштабного вторгнення, Євгеній отримав першу повістку. Каже, тоді сам кілька місяців поспіль приходив до військкомату, аби його відправили на строкову службу.
«Я тоді тільки поїхав з Полтавської області на розподільник і після того потрапив уже, грубо кажучи, на строкову службу. А через деякий час КМБКурс молодого бійця — елементарне навчання, потім потрапив у 36-ту бригаду морської піхоти. І після того перевівся в 1-й окремий батальйон морської піхоти», — згадує чоловік.
«І вся повномасштабна, грубо кажучи, до 12 квітня 2022 року, весь час були на «Азовмаші». Це, грубо кажучи, завод «Ілліча», там біля пам’ятника Сталевару в Маріуполі».
Знищений російськими військами завод у Маріуполі З особистого архіву Євгенія
Військові готують їсти З особистого архіву Євгенія
Зруйнована будівля внаслідок атак армії РФ З особистого архіву Євгенія
Будівля до та після повномасштабного вторгнення З особистого архіву Євгенія
1103 дні полону
Євгеній пригадує, як його з побратимами взяли у полон. Попри серйозність ситуації, каже, сприймати російських бойовиків як рівних противників не міг — їхній зовнішній вигляд викликав зневагу.
«Ти на нього дивишся, а його військовим не назвеш: каска чугунна, один узагалі в шапці біжить, чесно, в деякі моменти хотілося і заржати, але коли ти йдеш з руками піднятими, сильно не порегочеш. На прийомці дали пару лящів, потім перевезення, а потім славнозвісна перша прийомка у Таганрозі. Точніше, спочатку Оленівка, на якій хлопцям деякі снайпери кістки ламали, саме по пальцях стрибали», — розповідає Євгеній.
«Був там у нас один Кірюша. Надіюсь, він колись подивиться це відео. А я б, чесне слово, здав би його в СБУ. Оскільки ця людина саме по-звірячому знущалась, це треба вміти. Або бути психопатом, або маньяком. Тому що відчувати таку агресію до людей, в принципі, це мають бути якісь психологічні саме задатки».
Євгеній під час служби у Маріуполі З особистого архіву Євгенія
Військовий каже, що через тату коловратуДавній солярний (сонячний) символ у вигляді колеса або хреста із загнутими в один бік променями. Він уособлює рух Сонця небосхилом, вічне оновлення життя та циклічність природи протягом трьох років зазнавав знущань.
«У мене перша «прийомка»Це жорстока процедура первинного побиття та знущань, якій піддають новоприбулих військовополонених або цивільних бранців при заїзді в нове місце утримання (СІЗО, колонію чи катівню) — це от саме одразу асоціація: азовець, так як у мене на серці набитий коловрат, воно схоже на чорне сонце. І за цей слов’янський оберіг я протягом трьох років вигрібав так, дай Бог. На жаль, ця ситуація, коли вони себе називають «ми же братські народи», так от ні**а вони не браття. Браття так не роблять. Особливо, якщо вони розказують, що вони теж слов’яни», — розповідає Євгеній.
На першій «прийомці» Євгена били електрошокером.
«Я узнав, що таке тапік. Відчуття жорстке насправді, коли кістки викручує, і ти реально нічого зробити не можеш, тому що м’язи й кістки — ти їх не контролюєш. Знайомство з тапіком — це, напевно, було одне із самих неприємних відчуттів, які були, в принципі, за цей весь період».
Харчування, одяг і медична допомога у полоні
Українські військові не отримували у полоні достатньо їжі. Ба більше, зі слів Євгена, російські бійці робили з прийомів їжі додаткове випробування, аби виснажити полонених.
«За весь полон не було такого моменту, коли можна було хоча б витратити на їжу хвилин п’ять. Є там певна система на те, щоб людей саме принижувати й знищувати в плані фізичному щодо харчування. Коли ти швидко їси, у тебе воно не засвоюється, тому що ти його ковтаєш. Як ковтнув, так і вийшло», — каже чоловік.
«Є момент — те, що їжа не солона. В тюрмі я вперше дізнався, що таке гнити, коли в тебе елементарна нестача цукру, глюкози. Коли в тебе організм хоче боротися з проблемами, травмами, але він не може».
Окремо Євгеній Балухатий розповідає про медичну допомогу в місцях утримання. За його словами, травми та запалення могли залишатися без належного лікування.
«Ясна річ, що вони будуть тебе лікувати. Розказують, що там усе клас, тому що завтра перевірка приїде. Ти на перевірці маєш сказати, що за тобою доглядали. А не скажеш — будеш іще більше мати того всього», — говорить колишній військовополонений.
Балухатий також пригадав покарання, під час яких полонених змушували рахувати вголос.
«Таке, що з того, що я знаю, як саме там було одне СІЗО, там були лічилочки. Хлопці провинились, а до ранку рахували: перший, другий, третій, четвертий. Я потрапив на цю акцію один раз і — ну, таке. Я зранку взагалі не розумів, де я знаходжусь».
За словами військового, тривалий час він не мав навіть нижньої білизни.
«Коли прав — нема, їжі нема, одягу нема, я півтора року ходив, прошу вибачення, без трусів, без тюремних навіть. Це взагалі, звісно, нонсенс, але таке управління. І багато хто з хлопців із простирадел навчилися шити», — розповідає Євгеній.
Євгеній зі своїм собакою. З особистого архіву Євгенія
Найгірше, каже Євгеній, було улітку. Полонені не мали доступу до повноцінної гігієни і чистих речей.
«Як не крути, влітку пекло: ти пітний, мокрий, покупатися навіть під краном можливості не дають. Речі попрати можливості не дають. Тобто саме хрінове — це те, що от у тебе баня проходить, ти отак от манатки всі кинув, а тобі дали нові, інші. Вони можуть бути погано випрані, вони можуть реально тхнути, вони можуть бути брудні», — каже військовослужбовець.
«Саме жорстке — це те, що я просив постового, і казав: «Мені все одно, можете мене реально відгамселити, але я знімаю кітель, я його перу». Я зняв кітель попрати, і він був увесь у крові. Усвідомлення того, що, в принципі, от таке розуміння, як своя власна річ, його там немає. Ви всі разом, це, з одного боку, згуртовує, все інше. Але розуміння, як ставляться російські люди до цих речей, трошки інше».
Допомога від Червоного Хреста
За словами Балухатого, приблизно через два роки і чотири місяці після початку полону до них допустили представників Червоного Хреста.
«Їх допустили до нас, коли нас заносили в базу, що дзвонили додому. І от тоді нам перший раз передали оці пакунки з волонтерською допомогою: там майки, труси, шкарпетки. Ох, як я радів, коли дивився, там на майці українською написано «Наталі» — навіть бірку не чіпав».
Серед продуктів, які передали полоненим, було згущене молоко та цукерки. Євгеній пригадує, як одну пачку згущеного молока розділили на чотирьох у камері.
«Там через ці перевірки нам почали давати шахи, шашки, книжки можна було вибирати. Ледь не кожен день ходили оці зеки, грубо кажучи. От тоді я прозрів. Я перший раз, коли мені дали ото там пачку згущівки, хоча воно там інакше розподіляється, але до нас у камеру потрапила тільки одна пачка, і нам там на чотирьох попало по от стільки в чашці згущівки», — пригадує Євгеній.
«Одразу ми поділилися, я з’їв близько шести чи семи печивок і згущівки, там ще цукерок залишалося. Як зараз пам’ятаю — 23 штуки на людину, це жесть просто. Ми оце з’їдаємо цю згущівку, і я розумію, що я таким ситим за весь полон ні разу не був. У нас був мужик — той просльозився. Він каже: «Я ніколи не міг уявити, що я буду настільки сумувати за солодким»».
Як полонені дізнавалися новини
Новини із зовнішнього світу полонені чули уривками — від охоронців, з радіо та випадкових розмов.
«Отак от плюс-мінус картинка складалася. Ми завжди у Курську слідкували за курсом їхнього рубля. Тому що коли він перевалив за сотку, ми зрозуміли, що це вже жесть. Певна річ, слухали санкції, які накладалися, про оці автомобілі, всю оцю техніку, яка виходить, за цей McDonald’s, за оце все. Це було жорстко насправді, тому що як би не було, ми раділи. Це якось підтримувало», — розповідає чоловік.
Точну дату полонені також не завжди могли знати. Євгеній розповів, що кожен намагався вести власний календар.
«Ми рахували плюс-мінус тижні, а потім десь там хтось бовкне, яке число, хтось там щось розкаже. Є хлопці, які реально вміли оце, по-перше, по костяшках вираховувати, скільки днів у місяці, оце там 30-28 — усі ці моменти».
«Є хлопці, які рахували тижнями. Вони не рахували днями, а тижнями. Тоді з ними простіше було, тому що те, що тримаєш усе в голові, якщо ти збився десь, ти, в принципі, можеш його перемножити. Тому що кожен якось по-своєму вів свій календарик», — каже чоловік.
Звільнений з російського полону Євгеній. З особистого архіву Євгенія
Обмін і повернення додому
За два тижні до обміну стан здоров’я Євгена почав погіршуватися. Через побиття, неналежну медичну допомогу та харчування він почав втрачати вагу.
«А там виходить історія яка, що коли дізналися, що є списки і що будуть обміни, ми вже тоді зрозуміли, що щось не так. По-перше, мене повезли в лікарню. Там, звісно, цинізм, я навіть не знаю, як називати ту російську мразь, яка давала клятву Гіппократа. Дивиться на мене і просто каже: «На**я ви його привезли? Йому вже п**да»».
Ще одним сигналом про можливий обмін були перевірки та візити Червоного Хреста. Тоді, каже Євгеній, почали розуміти, що щось наближається. Втім, не вірив, що саме він потрапить до списків на обмін військовополоненими.
«Мене заводять в камеру, і хлопці в мене кажуть: «Чувак, ти додому їдеш?» А я кажу: «Нє». Кажу: «Я в цю хрінь вже не вірю, в мене шість етапів, шість різних СІЗО, шість тюрем, називайте це як хочете. Поки я не стану на українську землю, я не скажу, що я дома»», — розповів Євгеній.
Євгеній повернувся до України у межах обміну 19 квітня 2025 року. Його вага на той момент становила 42 кілограми.
«В мене максимальна моя вага була 84 кілограми. Тобто ще отак і все, і можна було залишитися реально отаким от. Це добре, якщо залишитись, можна було, перепрошую за вислів, крякнуть».
Коли з’явилася можливість зателефонувати, Євгеній одразу набрав батьків.
«Я ще з батею тоді поприкалувався, кажу: «Бажаю здоров’я. Матрос такий-то, такий-то прибув з виконання бойового завдання». Батя каже: «Що?» Я говорю: «Пап, я вдома»».
«Я чую, як батя плаче, перший раз за життя. Я був шокований. Мама взагалі не зрозуміла, думала, що я жартую. Ну, не я, а що це мій молодший брат жартує. Кажу: «Мам, я вдома». «Андрюша, що ти хочеш від мене?» Кажу: «Мама, я вдома». «І що ти вдома? Ключів немає, чи що?» «Мам, кажу, це Женя». Тут секунда тиші — і просто оце от: «Як Женя?» І я чую вже сльози», — пригадує військовослужбовець.
Євгеній в дитинстві. З особистого архіву Євгенія
Життя після полону
«Знаєте, в якийсь період саме менше, що я там бачив — це в людях саме людей. Коли вони починали вкидати своїх, підставляти, розказувати, наговорювати».
Євгеній каже, навчився не відкладати важливі рішення на потім. Часом згадує побратима, якому пообіцяв не повторювати помилок минулого.
«Я з одним товаришем перед моментом прориву, ми з ним домовились, грубо кажучи, не повторювати своїх помилок минулого. На жаль, зараз його вже немає в живих. Він після обміну пішов далі служити. А я цій людині дав обіцянку, що от тоді я боявся сказати нинішній дружині, от прямо, що я хочу, щоб вона була моєю дружиною. І ми з ним домовились, що як би там не було — прорив, полон, головне, не двохсотий — я обов’язково ризикну і все-таки зроблю це», — розповів чоловік.
Звільнений з російського полону миколаївський боєць Євгеній. З особистого архіву Євгенія
Після повернення з полону чоловік почав більше цінувати життя і повсякденні речі у ньому.
«Розуміння того, що у тебе є що перевдягти, у тебе є розуміння того, що тобі тепло. У тебе, скажімо, немає проблем з тим, що вони там брудні чи ще якась фігня. В якийсь період воно починає крити».
У полоні, каже Євгеній, зрозумів, що бути таким як всі — це не привілей.
«Отам у тюрмі через цю робу — ви всі на одне лице. І от коли я повернувся, я тільки тоді почав цінувати, що ти по-своєму унікальний. І коли учився, в мене була оця манічка: ми всі так одягаємося, це ж крутизна, так. Блін, ну, всі, як інкубаторні, однакові», — розповів Євгеній.
«От у мене після полону оця фігня так «перепаяла», я не хочу бути саме як усі. От щось у мене має бути, я маю бути таким, щоб мене хоч упізнавали серед усіх, чи що, ну, щоб я якось відрізнявся, тому що це жорстко. Для мене це був узагалі капець».
Триматися у полоні допомагали думки про родину, каже чоловік. Після повернення з полону став більше цінувати сім’ю та домашній затишок, розповів Євгеній.
«Мене оте місце навчило найперше — прощати, а друге — заплющувати очі. Тому що не знаю, це, мабуть, як маленька цінність саме сімейна. Саме слово «дім», в мене асоціюється саме там, де сім’я», — каже військовослужбовець.
«Я поставив для себе бар’єри: те, до чого я не повернуся, те, з чим я не хочу ніколи, в принципі, мати нічого спільного. І я поставив всі планки: чого я хочу, до чого я хочу дійти».
