За інформацією: Суспільне.
У Первомайську, що на Миколаївщині, знаковим вважають Богополь, де виросли три митці України — Микола Вінграновський, Андрій Антонюк та Олекса Різників, які є Почесними громадянами міста та визначними митцями України.
Про історію трьох митців кореспондентам Суспільного розповів Олекса Різників та близькі митців.
Олекса Різників — поет, мовознавець, дисидент, двічі репресований в’язень Мордовських таборів.
"Народився я у Єнакієвому, до 4 класу вчився в українській школі. У Єнакієвому ж я й писати вірші почав. Сталося це восени 1947 року. Нам учителька української мови дала завдання додому — написати твір зі словами: ліс, партизани, облава, фашисти, бій, перемога…. Я взяв і написав його віршами. Чому? Не знаю, не згадую… Здав учительці зошит. Другого дня вчителька бачу, бере з купки мого зошита і каже: "Діти, у нас в класі є поет". Та й зачитує вголос. Боже, як мені було соромно, з того дня і почали мене обзивати поетом", — пригадує Олекса Різників.
Олекса Різників Фото з особистого архіву Олекси Різникова
Отримання звання Почесного громадянина Олексою Різниковим Фото з особистого архіву Олекси Різникова
Через голод на Донбасі, родина Різникових переїхала на батьківщину матері до Первомайська.
"Віддав мене батько в російську школу, і там почалися мої муки не на один рік. У Єнакієвому я був круглий відмінник, а тут я упав на трійки, на двійки. Сміються діти над моїм українським "г" – я ж не можу вимовити так, як вони. Я не можу відповідати уроки, не знаю, що таке "сєвєр", не знав, що таке "юг", ще мені було соромно говорити слово "как"… Через рік ми переїхали з того Орлика на Богопіль – це між Бугом і Синюхою", — згадує Різників.
Батько чоловіка наполягав на продовженні навчання заради вступу в інститут. У школі № 17, яку чоловік відвідував восени, навчались Микола Вінграновський та Віталій Колодій.
"Ті хлопці, з якими я зустрівся і ближче зійшовся в 1952 році, коли Василь Годований по всіх школах зібрав поетів і створив літературну студію — спочатку при бібліотеці, а потім при газеті "Прибузькийкомунар". Ми туди ходили – Андрій Ярмульський, Віталій Колодій, Микола Вінграновський – це ті, що згодом стали членами Спілки письменників", — говорить Різників.
У сучасній Первомайській гімназії № 10 імені Миколи Вінграновського навчалися Вінграновський і Антонюк — Народний поет і Народний художник, обоє Лауреати Національної премії імені Тараса Шевченка. Раніше це був маєток князя Миколи Святополка-Мирського, збудованого в 1904 році архітектором Вербицьким, потім там була розташована українська школа №17.
Первомайська гімназія № 10 . Суспільне Миколаїв/Юрій Островершенко
Олекса Різников показав щоденникові записи за 1955 рік про Миколу Вінграновського, як актора аматора.
"4.07, Понеділок. Пішов на рентген. Зустрів Миколу Вінграновського. Він приїхав з Миколаєва. Сказав, що отримав перший приз. Дали рекомендацію до інституту йому з області. Пропонували залишитися в ТЮЗі, але він вступатиме до театрального інституту. Йому давали грати дві сценки. Перша: він купається, вилазить з води і бачить, що на його одягу відрізані гудзики. Він приколює колючками з акацій і йде через парк, вітається з зустрічними. Друга: він чекає дівчину на побачення. Каже, що зіграв добре".
Микола Вінграновський вступив на акторський факультет до Інституту кінематографії імені Івана Карпенка-Карого, через рік Олександр Довженко забрав його до Москви у ВГІК, де на його курсі були Георгій Шенгелая, Отар Іоселіані, Лариса Шепітько, Ролан Сергієнко, Віктор Туров. Зіграв у фільмі Довженка "Повість полум’яних літ" головну роль солдата Івана Орлюка. Фільм отримав численні міжнародні нагороди. За найкраще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль на кінофестивалі в Лос-Анджелесі.
Для фільму "4 столиці України" у Первомайську фотограф Володимир Войтенко робив знімки Миколи Вінграновського з гелікоптера.
"Микола домовився з військовими — дали гелікоптер і ми літали над містом, над Бугом, над Гардом, над Синюхою. Потім часто бував у нього вдома, ночував на знаменитій розкладачці, яку до АртХабу Вінграновський передав письменник Павло Вольвач. Маю книги його поезій з автографами, як другу. Колись заклали пам’ятний камінь для пам’ятника Миколі Вінграновському в Київі, біля стадіону ім. Лобановського, кажуть прибрали, бо місця мало. Та воно йому й не треба — його твори, школа врешті-решт, пам’ятник, де він навчався разом з Андрієм Антонюком".
Микола Вінграновський на зйомках фільму Фото з особистого архіву Олекси Різникова
Клас Вінграновського в школі № 17 Фото з особистого архіву Олекси Різникова
Про дитячі роки й дружбу з Миколою Вінграновським згадує його сусід Віктор Максименко.
"Не зважаючи на десятирічну різницю у віці, Микола спілкувався нормально, якось зібрав нас, пацанів, відпросив у батьків, і запропонував на човнах поплисти проти течії Бугом на острів, де Кодима впадає в Буг. Микола вчив нас, як правильно ставити намет, як ловити рибу, але головне — біля вогнища розпитував хто які вірші знає, чи може пише. Я прочитав йому вірша "Про ожину" і він почав мене дуже хвалити, але я його розчарував, зізнавшись, що вивчив вірша його друга Андрія Ярмульського", — розповідає Віктор.
Також Вінграновський брав Віктора із собою на полювання, де одного разу познайомився із письменником Натаном Рибаком.
"Мені дали лижі і рушницю-одностволку, з якої дозволили вистрілити в повітря, бо ми нічого не вполювали та навіть сліду заячого не побачили".
Коли Вінграновський приїздив з Києва, то завжди кликав в гості, розповідає Віктор.
"Я навіть колись на горищі хати його батька, дядька Степана, знайшов критичну рецензію Платона Воронька на Миколині вірші. А тепер його кожен вірш — пам’ятник. Та й про нього навіть книга спогадів друзями названа "Маршал Вінграновський". Які ще пам’ятники треба? Хоча, можна було б це місто назвати Вінграновський, як Кропивницький, воно б і задихало інакше", — вважає Віктор.
16 квітня була 13 річниця, як пішов у засвіти Народний художник, лауреат Шевченківської премії та премії Василя Стуса Андрій Антонюк. Його рідний брат Семен Антонюк каже, що Андрій шанував Миколу Вінграновського, попри різницю у віці, адже їх об’єднувало мистецтво.
"Микола ставив п’єски в шкільному театрі, а Андрій оформляв сцену. Він змалечку малював", — каже чоловік.
Андрій Антонюк з роботою. Фото з особистого архіву Семена Антонюка
Після війни в Покровській церкві не було ікон, тому місцеві зверталися до Андрія Антонюка з проханням їх намалювати. Його роботи приносили на службу, а потім знову забирали додому — деякі з них збереглися й досі.
"Одного разу, коли Андрій жив в Одесі, а Микола був на зйомках фільму, вони вирвалися на пару днів до Богополя, перепливли річку і зайшли до церкви. Микола співав з хором, а Андрій читав псалтир, як паламар. Їх і в церкві знали, бо наші мами разом туди ходили. А на виставки Андрієві Микола завжди приходив".
"Та лиш почитати книгу спогадів "Сто слів про Андрія Антонюка", які люди добрим словом згадують Андрія, як визначний талант, а він Вінграновського вважав найвищим поетом України. Микола брав для оформлення книг Андрієві репродукції, а Андрій зображав їхню дружбу в образах на своїх полотнах. Є книга Вінграновського "З обійнятих тобою днів", ілюстрована повністю роботами Антонюка. Назви, які він давав своїм картинам, яскраво свідчать про любов, як до України, так і до оцих місць де виріс — Богополь, річка Синюха, Чорне море", — розповідає Семен.
Семен Антонюк на виставці Андрія Антонюка в Первомайському музеї. Фото з особистого архіву Семена Антонюка
Про творчість Антонюка схвально відгукувався дисидент Євген Сверстюк, з яким Олекса Різників був у таборі в Мордовії. Про це писав Тарас Кремінь, син поета Дмитра Креміня.
"Тарас навіть відкрив сторінку "Андрій Антонюк" в соцмережі. Вони всі дуже дружили, нелегка доля їх об’єднувала, а головне – це слово і Україна. Так вони змалечку витримали свою лінію та довели правоту своїх поглядів своєю творчістю і громадянською позицією. Тепер на Богополі іменами Вінграновського й Антонюка названі вулиці, якими вони ходили до церкви і до школи. Оце і є їм пам’ятники".
Художник Віктор Покиданець, який разом з Олексієм Маркитаном та Володимиром Кабаченком, вважає Андрія Антонюка їхнім вчителем.
"Байдуже, яка на дворі пора року — гарний чи поганий день, але в мить зустрічі з Андрієм Даниловичем наступав Великдень, який сяяв чи з білої бороди, чи з прозорих очей, чи з наповненого поліетиленового пакета в його руці", — каже чоловік.
День пам’яток історії та культури України відзначають 18 квітня щороку.
