За інформацією: Суспільне.
Віктор Бортник. Фото: Суспільне Вінниця
Командир відділення 9-го окремого стрілецького батальйону Сухопутних військ України Віктор Бортник та 13 його побратимів тримали позицію в сім соток землі поблизу Макіївки Луганської області. Боєкомплект закінчився вже на другий день протистояння. Трофеїли зброю у росіян та нею ж і з ними воювали. Катастрофічно не вистачало питної води. З 14 захисників із оточення вийшли десять. Про один із найважчих боїв, втримання позиції та вихід із оточення військовослужбовець розповів у інтерв'ю Суспільному.
"Вам треба буде відбудовувати Україну"
Віктор Бортник родом із села Козубівка Вознесенського району Миколаївської області. На війну пішов добровольцем у 20 років. Саме перед повномасштабним вторгненням повернувся зі строкової служби. У Києві, де працював, його не взяли до тероборони. Там, каже, місць не було. Пішов проситися у військову частину.
"Вийшов майор і спитав, чи є люди, які служили. Я сказав, що я закінчив строкову службу. Він спитав, скільки мені років. Каже — двадцять. Він сказав: "Іди відпочивай. У нас є хлопці, чоловіки, які прожили вже трішки життя. Вони будуть відвойовувати поки нашу Україну, а вам треба буде її відбудовувати".
Віктор повернувся на Миколаївщину і долучився до українського війська вже там. У 9-й окремий стрілецький батальйон потрапив у липні 2022. Має псевдо "Молодий". Розповідає, це тому, що прийшов двадцятирічним до військових, яким за сорок. Вони й дали йому такий позивний.
Батько на рішення сина воювати відреагував "нормально", розповів Віктор. Адже той сам патріот, служить і захищає Україну у складі 5-ї бригади, штурмовик. У мами трішки хвилювань було, адже Віктор — найстарша дитина і єдиний син. У сім'ї ще є п'ятеро доньок.
"На другу добу нас можна було брати без бою, бо в нас вже не було нічого"
За час повномасштабного вторгнення воював на Херсонському, Луганському напрямках та у Бахмуті.
"28 серпня 2022 почався наш штурм на Херсонському напрямку. Ми заходили зі сторони Кривого Рогу. Село Петрівка, Любимівка. Поруч Хрещенівка. Там я отримав поранення. Мене евакуювали. Потім повернувся в Новокаїри. Ми тримали оборону біля річки. Після Херсона ми поїхали на Бахмут. У 23-му році почався штурм "вагнерів". Околиця міста. Ми там тримали оборону. Там дуже важко було в плані артилерії. І багато людей у противника. Вони не закінчувалися. Це достойний противник. Він знає, як воювати, він це вміє. І з ним важко воювати", — розповів Віктор.
Усі бої важкі, розповів захисник. Втім одним з найважчих називає той, що був у Макіївці. Там в оточенні були тиждень. Тримали сім соток землі. Були нічні і денні штурми. Українців росіяни, каже, хотіли "зачистити", але їм це не вдалося.
"Ми зайшли 30-го вересня на позицію. Першого жовтня пішов штурм противника. Приїхали два танки і три БМП, майже на позицію. Я це дуже пам'ятаю. Виїхали з піхотою. Масово залетіли, заштурмували. Відрізали нас від позицій, зробили кільце. Ми опинилися в оточенні. У нас було дві позиції. На моїй було сім людей, і на тій позиції, що спереду, теж було сім людей. І ми разом тримали оборону. В оточенні були сім днів".
Оборонці були відрізані від усіх інших позицій і не знали, каже, що робилося навколо, хто був на позиціях, чи були там наші. Вже згодом, майже перед виходом, їм передали радіостанцію, і вдалося почути всіх. То був "ковток свіжого повітря".
Віктор був командиром відділення. З росіянами, каже, був дуже близький контакт: три, п'ять, сім метрів. Такої відстані близької не очікував. Противника знищували, а боєкомплект, їжу — усе в них забирали. Це і допомагало довше триматися на позиції і воювати
"З водою була дуже велика проблема. На другу добу бою нас можна було брати без бою, бо в нас вже не було нічого. Наше командування скидало нам з дронів боєкомплект, воду, але скидали не нам, а противнику, який був навколо нас. Ми вже ліхтариками світили, щоб скинули саме нам, бо в нас є поранені. А поранення потребує води постійно. Я сам був пораненим. Я розумію це. П'єш небагато, але часто. І знеболювальні потрібні", — розповів Віктор Бортник.
Можна було брати й полонених, але розуміли, що у самих не було ресурсів для життя.
Фото: Суспільне Вінниця
З оточення, каже захисник, вийшли неочікувано.
"О третій годині ночі чотири людини застрибнули в наші окопи. Це були наші. Ми про те не знали, бо ж були без зв'язку. Ми вже й зменшили собі позицію, бо в нас були вже загиблі хлопці. Вони застрибнули. Почався бій між своїми. Бо ми ж нічого не знали, нам ж ніхто нічого не сказав. Ми знали, що навколо нас нікого немає, крім ворога. Все обійшлося без поранень. То прийшла зміна. Ми в першу чергу відправили трьохсотих".
Із чотирнадцяти людей, які були в оточенні, вдалося вийти десятьом. Шестеро було поранених. Віктор теж отримав чергову контузію. Не зрозумів, каже, навіть від чого. Свідомість не втрачав. І часу, аби відлежатися, не було, бо був штурм, бій. Як лиш прийшов у себе, зміг тримати автомат, то почав знову воювати. Скільки разів був на межі життя і смерті, каже, давно не рахує.
"Було багато випадків, коли розумів: "О, це, мабуть, вже все". Але, дякувати Богу, ще не все. Значить, я ще не закінчив свою місію".
Під час втримання позиції у Макіївці, розповів Віктор", думали, що у них шанси були невеликі: або їх візьмуть у полон, або знищать. Тому вирішили: поки є боєкомплекти, сили та ресурси — не здаватися і давати відсіч росіянам.
"Війна стоїть зараз на тих хлопцях, які в окопах"
Нині Віктор проходить лікування та реабілітацію на Вінниччині. Після відновлення планує повернутися у стрій. Каже, його мотивація — це вільна Україна, а ще п'ятеро молодших сестер, які чекають на нього вдома.
Після перемоги та відбудови країни Україну бачить "прекрасною".
"Я взагалі зробив би на кордоні з Росією Китайську стіну. Щоб ми взагалі їх ніколи не бачили й не знали їх. А країна дійсно відбудується. Я хочу, щоб ми не забували, хто ми є, що ми українці, якою ціною дається перемога. Війна стоїть зараз на тих хлопцях, які в окопах. Вони тримають цю землю. Сонце, спека, дощ — 24/7 вони постійно там. Давайте не будемо забувати про це, всі зберемося, як на початку. Така орда йшла. Якби такі згуртовані ми були б до цих пір, то, мені здається, завершили б цю війну. Забувають люди. Не забувають ті, хто відчув на собі цю війну. Постійно треба щось робити".
